Содержание

Передмова

Серед чинників духовного буття важливе місце посідає історія рідного краю. Адже нині, коли ми в пошуках шляхів майбутніх осмислюємо минуле, проблеми регіональної історії набирають надзвичайної актуальності. Любов до країни, патріотизм починаються з розуміння і емоційного переживання проблем того краю, звідки людина родом, де початки її буття. Без історії міста, села, району, вулиці не може бути повнокровної історії країни. Без пам’яті про діяння батьків своїх неможливе духовне відродження. У Святому Письмі ми читаємо: “Шануй батька твого і матір твою, як наказав тобі Господь, Бог твій, щоб довгими були дні твої, і щоб добре було тобі на тій землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі”(Втор. 5;16). А чи може бути пошана без пам’яті про діла батьків своїх, про їх життя і страждання? Забуваючи минуле, ми підрубуємо коріння, яке живить нас досвідом предків і дає орієнтири життя майбутнього. І чи не через відсутність пам’яті ми стверджуємо свою убогість порівняно з “цивілізованим” Заходом, і чи не попереджав нас Господь, говорячи: “Хто злословить отця свого і матір свою, того світильник погасне серед глибокої темряви” (Прит.20;20).

В особистому житті, в пошуках духовної підтримки, ми раз у раз звертаємося до витоків, згадуємо ті місця, де народилися і знаходимо спокій, починаємо розуміти речі істинні, суттєві. Ось як висловлює цю ідею уродженець Бердичева, поет Аврам Гонтар у вірші “Первая звездочка”:

Проблемами історичного краєзнавства Бердичівщини в ХІХ – на початку ХХ ст. займалися католицький священик Д.Боньчковський, землевласник А.Косич, полковник І.Петроков, київський історик-краєзнавець Л.Похилевич, письменник М.Чайковський. Їх цікавили питання про час виникнення міста, походження його назви, історія кляштору босих кармелітів та православних храмів, особливості культури та побуту краю. Питання соціально-економічного розвитку висвітлював економіст А.Суботін. У радянський період особливе значення мали дослідження Т.Мовчанівського – директора Бердичівського історико-культурного заповідника. Він першим розпочав археологічне обстеження відомого Райковецького городища. Ним було зібрано і досліджено багато унікальних історико-культурних пам’яток. До сьогоднішнього дня не втратила значення праця Т.Мовчанівського “Бердичівський державний історико-культурний заповідник”. Археологічні обстеження Бердичівщини проводили у різні часи такі вчені як В.Гончаров і І.Винокур. Особливо слід згадати плідну роботу місцевого краєзнавця-археолога Г.Богуна. Цікавими були також пошуки краєзнавця А.Казмірука. Значний фактологічний матеріал про Бердичів і район узагальнено авторами нарису у томі “Історія міст і сіл України. Житомирська область”. У наш час багато різноманітних проблем і питань вміщуються на сторінках місцевої преси та у збірниках науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Це публікації О.Блажкун, В.Паливоди, Ф.Пашківського, П.Скавронського, Ю.Сокальського, Н.Шатило, М.Шепелюка та ін. Разом з тим слід зазначити, що на сьогоднішній день відсутні узагальнюючі праці в яких би комплексно висвітлювалися соціально-економічні, суспільно-політичні та культурні аспекти історії краю з урахуванням сучасних досягнень історичної науки.

У даній праці автором зроблено спробу дати цілісний огляд історичного розвитку краю з найдавніших часів до початку ХХ ст. Безумовно, автор розуміє, що не всі аспекти історії Бердичівщини йому вдалося висвітлити грунтовно і буде вдячний читачам за всі конструктивні зауваження та пропозиції.

Бердичів і околиці з найдавніших часів
до ІХ ст. н. е.

Заселення первісними людьми території сучасної Житомирщини почалося в давньокам’яному віці (палеоліті), ймовірно ще в ашельську епоху (1 млн. - 150 тис. років тому). Пам’ятки даного періоду зустрічаються в Черняхівському, Овруцькому та Радомишльському районах. На Бердичівщині, як палеолітичних, так і мезолітичних знахідок не виявлено, що пов’язано насамперед з недостатньою вивченістю району. Але безумовним є те, що землі краю здавна приваблювали поселенців. Річка Гнилоп’ять з густою мережею приток була для давніх жителів джерелом води, тут водилося багато риби, водоплавної птиці. Неосяжні лісові масиви давали будівельний матеріал, в них водилося багато дичини, росли дикі фруктові дерева, ягоди. З початком землеробства велике значення відігравали родючі чорноземи і пасовища в заплавах. Ліси давали можливість випалювати деревне вугілля для виготовлення кричного заліза. Крім того, місцевість була багата на поклади залізних болотних руд, піщаника, граніту, різноманітних глин.

Найдавнішими в районі вважаються пам’ятки, досліджені Г.Богуном в ряді населених пунктів району. Так, на захід від с. Слободище, неподалік від урочища "Дудчина гора”, на поверхні піщаних дюн дослідником було зібрано велику кількість крем’яних виробів мікролітичного типу: крем’яні нуклеуси, відбійники та фрагменти ліпного посуду, прикрашеного гребінчастим орнаментом. Схожими були знахідки поблизу сіл Катеринівка, Бистрик і в самому місті, в районі “Піски”. На думку Г.Богуна, їх можна віднести до пам’яток періоду неоліту. Але зібраний матеріал не дозволяє визначити до якої саме археологічні культури вони належать. Можливо це були племена Дніпро-Донецької культурної спільності, які населяли територію України в другій половині V – середині ІІІ тис. до н. е. Для вирішення даної проблеми потрібні подальші археологічні дослідження.

З кінця ІV тис. до н. е. в пошуках нових родючих земель і пасовиськ Східну Волинь починають заселяти племена трипільської культури, які внаслідок контактів з місцевим населенням формують своєрідні варіанти даної культури. За словами Т.Мовчанівського, переплетінню різних типів і варіантів доісторичних культур на півдні Житомирщини сприяло те, що дана місцевість є водорозділом між системами річок Тетерева, Росі та Південного Бугу. Залишки поселень трипільської культури у Бердичівському районі виявлені поблизу

сіл Семенівка, Мирославка, Райки, Бистрик, Велика П’ятигірка. Особливо багатими на знахідки є околиці с. Слободище. Тут, в урочищах “Слобідка”, “Заріччя”, “Займисько” і “Скеля” Г. Богуном зібрано уламки посуду, покритого вохрою, крем’яні пластини, нуклеуси, зернотерки, проколки, серпи, прясла, глиняні бусинки і мотиги з оленячого рогу.

В 1927 р. Т.Мовчанівським і П.Курінним було розкопано Скраглівецький могильник, в якому було знайдено уламки посуду, глиняне прясло, трипільську статуетку і жертовну купу з палених кісток та вугілля. Археологічні дослідження околиць с. Райки виявили в урочищі “Кругла Гора” поселення пізньотрипільських часів. На території Райковецького городища, під культурним шаром давньоруських часів, знайдено трипільську кераміку, прясла та глиняні жіночі статуетки. На території Бердичева пам’ятки даної культури виявлені в районі “Піски”, вздовж берега р. Гнилоп’ять, та в урочищі “Жмурі” (лівий беріг р. Гнилоп’яті, напроти міського пляжу).

Хоча це були часи мідного віку, металевих речей не виявлено. І взагалі, аналіз знахідок показує, що в порівнянні з пам’ятками трипільської культури на корінній території її формування в Дніпро-Дністровському межиріччі, місцеві варіанти виглядають більш архаїчно. Про це свідчить примітивність жител (переважають землянки, а не наземні житла), спрощена антропоморфна пластика та незначна кількість розписного посуду. Головним заняттям населення тих часів було землеробство і скотарство. Частими є знахідки крем’яних пластин-вкладишів до серпів, зернотерок, рогових мотиг та кісток домашньої худоби. Поклонялися трипільці богині-матері, в місцях їх жител, нив та поховань постійно трапляються жіночі статуетки з вкрапленими зернинами. Під час землеробських свят їх ламали і закопували в землю, спостерігаючи за проростанням зерна. На думку етнографів, даний ритуал пов’язаний з ідеєю вмираючого і воскресаючого божества, яка була характерною для багатьох народів на даному етапі їх розвитку.

Трипільські племена розміщували свої поселення на крутих важкодоступних берегах річок. Судячи з розкопок, свої житла вони розміщували концентричними колами, в середину яких під час небезпеки заганяли худобу. Знахідки бойових сокир і ножів свідчать про те, що це були далеко не мирні часи.

Причина занепаду культури і подальшого її зникнення не до кінця досліджена, можливо, це пов’язано з наступом племен культури кулястих амфор, а можливо, сам процес переселення трипільців в Східну Волинь і змішування їх з місцевими племенами супроводжувався втратою попередніх культурних надбань. Слід

підкреслити, що саме на півдні території сучасної Житомирської області найдовше зберігалися сліди трипільських племен. Їх історична доля до кінця не з’ясована, але безумовним є те, що традиції трипільців мали вплив на розвиток місцевих жителів у наступний період.

Пам’ятки епохи бронзи (ІІ тис. до н.е.) на Бердичівщині знайдені в селах Слободище, Семенівка, Житинці, Кустин, Мирославка, Швайківка та в місті Бердичеві - на захід від урочища “Жмурі” вздовж лівого похилого берега р. Гнилоп’ять та на лівому березі струмка, що протікає біля цегельного заводу. Характерними для всіх поселень є знахідки уламків глиняного ліпного посуду з відбитками шнура, крем’яних ножів, нуклеусів, кісток свійських тварин, місць вогнищ та печини (глиняної обмазки жител). Реконструйований посуд має тюльпаноподібну форму. За даними археологів, це були племена тшинецької (ХV-XI ст. до н.е.) і білогрудівської (XI-IX ст. до н. е.) культур. Як вважають вчені, дані племена були пращурами слов’ян.

В цей період йде процес дальшого оволодіння відтворюючими формами господарства - землеробством і скотарством. Зростає асортимент культурних рослин - знайдено зернини кількох сортів пшениці, проса, ячменю, льону, а також гороху. Розвивалося садівництво і городництво. Про це свідчать знахідки кісточок вишні та сливи, насіння ріпи, цибулі, часнику, маку. Часто зустрічаються кістки свійських тварин. Знаряддя праці в основному виготовлялися з кременю, яким багата Волинь. Техніка його обробки на той час досягла найвищого рівня. Кам’яні сокири ретельно відшліфовані і мають висвердлені отвори. Хоча місцеві ковалі вже знали техніку холодного кування металу, бронзових предметів виявлено дуже мало: завитушки (прикраси) та плоска сокира, знайдені біля с. Слободище, і долотовидна сокира з с. Бистрик. Це пов’язано з відсутністю місцевої сировини. Поселення тих часів налічували 15-20 землянок, розміром 10x5 м., які двома рядами тягнулися вздовж річок. Зроблені вони були з дерева і очерету, які обмазували глиною. Дах був двоскатний, покритий соломою. Іноді зустрічаються маленькі житла, розраховані на одну сім’ю, що свідчить про початок розкладу родової общини. Померлих ховали в курганах на боці, в скорченому положенні. Велику кількість могильників “скорчених” на Бердичівщині відзначав археолог Т.Мовчанівський.

З кінця ІІ – початку І тис. до н.е. починається епоха залізного віку, період значних змін в господарському та суспільному житті. Територію сучасної Житомирщини в ІХ-VІІ ст. до н. е. населяли племена чорноліської культури, які перейняли техніку обробки

заліза від кіммерійців, що жили південніше. Сировиною для них стала болотна руда. В Бердичівському районі пам’яток даної культури не виявлено, але знахідки в навколишніх районах свідчать, що дана місцевість могла належати до району розселення чорноліських племен. Тим більше, що їхня культура стійко продовжувала традиції попереднього населення краю.

Поселення чорнолісців розміщувалися на невисоких ділянках плато, що прилягали до заплав річок. Вони мешкали в досить великих напівземлянках, що свідчить про існування великої патріархальної сім’ї. Землю обробляли дерев’яними ралами, в яких запрягали волів. Посуд чорнолісців мав оригінальний і вишуканий вигляд. Сильно змінився у порівнянні з попереднім періодом поховальний обряд. Це свідчить про певні етнічні зміни в краї. Померлих ховали вже за обрядом трупоспалення у безкурганних могильниках.

Починаючи з VІІ ст. н.е., у зв’язку з входженням місцевих племен до зони впливу скіфів, дана культура набирає рис ранньоскіфської. За даними Геродота, лісостепову частину Правобережної України в той період населяли скіфи-орачі. Ці племена були скіфами лише за назвою, а не за етнічною належністю, оскільки населення скіфського часу на Правобережжі, на відміну від скіфів Причорномор’я, було не прийшлим, а вело своє походження від “чорнолісців”. У Бердичівському районі пам’ятки скіфського часу відомі в багатьох пунктах басейну р. Гнилоп’ять (села Маркуші, Житинці, Кустин, Велика П’ятигірка, Мирославка, Бистрик, Гвоздава, Хажин, Пилипи, Малосілка, Терехове). В с. Слободище, в урочищах “Белько”, “Дудчина гора”, “Займисько”, обстежена ціла група поселень тих часів. В с. Райки, в урочищі “Кругла гора”, на місці поселення пізньотрипільсьго часу виявлено городище скіфського часу. Більшість з них - це неукріплені селища, розміщені на перших надлугових терасах р. Гнилоп’ять і її приток. Характерними є знахідки грубого ліпного посуду сірого кольору у формі горщиків, орнаментованих наліпними валиками по черевку з защипами на вінці. Зустрічаються також миски із загнутими всередину під прямим кутом вінцями, глиняні сковорідки, фігурки тварин, прясла, глиняні “хлібці”, грузила до риболовних сіток. На території Бердичева поселення скіфського часу існувало в районі “Загребелля”, на лівому березі струмка, що є притокою р. Гнилоп’ять. В цей час, як і раніше переважали кам’яні знаряддя праці, залізних виявлено дуже мало. Поховальний обряд був аналогічним як і у попередні часи. Пам’яток, які б свідчили про майнове розшарування, теж не виявлено.

Взагалі, своєрідність Східної Волині в цей період полягала в значній консервативності і простоті всіх сторін життя. Досить значними були контакти з північними сусідами – племенами підгірцівсько-милоградської культури (за Геродом-неври), які заселяли північ Житомирщини.

З ІІІ ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. територія сучасної Бердичівщини входила до ареалу розселення зарубинецьких племен. Одне поселення даної культури виявлено на околицях с. Райки. Ряд археологів ототожнюють зарубинецьку археологічну культуру із слов’янами – венедами. Даний період – це час значних прогресивних змін у веденні господарства. Залізні вироби остаточно витіснили кам’яні і бронзові. Кераміка, хоча і зберігала форму скіфської, але виготовлена вже на повільному гончарному крузі. Житла набувають форм традиційних мазанок, для могильників характерні трупоспалення з бідним речовим інвентарем.

З ІІ до початку V ст. н.е. Бердичівщину населяли племена черняхівської культури. Більшість вчених вважає цю культуру поліетнічною, ядром якої були слов’яни. Пам’ятки черняхівського типу густо вкривають південні і південно-східні береги р. Гнилоп’ять та її притоків. Площі поселень були досить значними. В довжину вони тягнулися на відстань до 500 метрів, а в ширину - 40 - 120 метрів. Могильники розташовувалися на більш високому березі недалеко від селищ. Всі вони належать до поховань з трупопокладеннями. Часто зустрічаються іноземні вироби: скляний посуд, римські монети і фібули, що свідчить про торгові зв’язки з Причорномор’ям і Балканами. Переважна більшість монет припадає на ІІ ст. н. е. З ІІІ ст. їх кількість різко зменшується.¹ Основою господарства було орне землеробство. Жителі вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, льон, цибулю, часник, моркву, редьку, розводили велику рогату худобу, коней, свиней, кіз. Археологічні дані дозволяють говорити про виникнення індивідуального (сімейного) землекористування при збереженні колективної власності на землю. Триває процес відокремлення ремесла від землеробства, поглиблювалася матеріальна нерівність, почала формуватися знать. Деякі факти свідчать про зародження рабства. На думку І.Винокура, черняхівське суспільство вже стояло на порозі утворення держави. Для археологічних знахідок даної культури на території району є характерними велика кількість глиняного посуду сірого, чорно-сірого і цегляного кольорів, з шершавою

1. На території Бердичівського району знайдено близько трьох десятків срібних  римських монет часів імператорів Антоніна Пія, Марка Аврелія, Філіпа Араба, Траяна і Тіта.

і лискованою поверхнею, глиняні біконічні прясла, залізні наральники, шлаки, круглі кам’яні жорна. В розташуванні пам’яток черняхівської культури простежується певна система. Рештки поселень завжди займають відкриті сонцю південні, південно-східні та південно-західні схили надзаплавних терас. Поселення черняхівців виявлені поблизу сіл Бистрик, Швайківка, Маркуші, Кикишівка, Житинці, Велика П’ятигірка, Радянське, Буряки. Велику кількість кераміки і рештки жител знайдено біля с. Семенівка, на правому березі струмка, притоки р. Гнилоп’яті та на лівому березі річки, на півдорозі між Бердичевом і Скраглівкою. Як і раніше, численний матеріал дають околиці с.Слободище (урочища “Слобідка”, “Заріччя”, “Гірка”, “Займисько”). На території Бердичева поселення черняхівської культури обстежені в урочищі “Жмурі”, в районі сучасної вулиці Дружби та поблизу консервного заводу. У цих місцях було знайдено велику кількість решток посуду, як ліпного, так і виготовленого на гончарному крузі, прясла, уламки зернотерки, залізний наконечник до списа та фрагмент тигеля ювеліра.

Поселення південно-західної частини Житомирщини (в тому числі західної частини Бердичівського району) ІІ – V ст. дещо відрізняються від класичних черняхівських, в зв’язку з чим деякі археологи виділяють їх в окремий варіант черняхівської культури – волинську групу полів поховань. Такі поселення були досліджені в ряді пунктів району. В 1955 р. археологи І.Винокур і М.Брайчевський проводили розкопки на околицях с. Слободище і на правому березі р. Гнилоп’яті в урочищі “Слобідка” вони виявили рештки жител, кераміку сіро-чорного і жовто-коричневого кольорів, жорна, залізний наральник і велику кількість залізних шкалів. В 1959 р. на околиці с. Маркуші (урочище “Мадярщина”) експедицією Чернівецького університету теж було досліджено поселення черняхівського періоду, в якому знайдено пам’ятки різних варіантів даної культури. Схожі поселення існували також на околицях сіл Житинці, Кикишівка, Мирославка. Впадає в вічі не тільки високий рівень культури даних племен, а й значна, як на ті часи, кількість населення. Усього в Бердичівському районі відомо понад 50 поселень черняхівської культури. За підрахунками І. Винокура, на території сучасного Бердичівського району в той час могло проживати до 5 тис. чоловік.

Починаючи з кінця ІV ст., в матеріальній культурі стаються зміни в гіршу сторону - вона стає більш примітивною і грубою; в V ст. вже ніщо не нагадує періоду розквіту ІІ-ІV ст. Причиною таких різких змін була гунська навала. Виявлені археологами

сліди пожеж і спустошень ставлять її в один ряд з нашестям монголо-татарів на Русь в ХІІІ ст. В зв’язку з цим частина жителів знялася зі своїх місць і переселилася на Балкани. На частково запустілі землі переселяються племена корчацької археологічної культури, основна територія розселення яких проходила вздовж середньої течії р. Тетерів. Рештки їх поселення на території Бердичівського району виявлені поблизу с. Райки (урочище “Запасіка”) і с. Слободище (урочище “Гірка”). Матеріальна культура даних племен була більш архаїчною ніж у попередників. Рештки жител свідчать про патріархальні відносини і повну відсутність матеріальної нерівності. Зникає посуд виготовлений на гончарному крузі. А в техніці землеробства ми бачимо повернення до підсічної системи. Для поховального обряду є характерним трупоспалення і розміщення урн з прахом в ямках, обкладених камінцями, з наступним насипанням на поверхні кургану.

На основі корчацької археологічної культури в VII ст. виникає Лука-Райковецька культура, від якої походять літописні племена полян, древлян, волинян і дреговичів. Назва даної культури походить від урочища “Лука” на околиці с.Райки. Тут археологами було виявилено рештки жител розмірами 3х4 метри у вигляді землянок з глинобитною підлогою, велике скупчення ліпного посуду, печини, кісток тварин, а також жорна і залізні знаряддя праці. Іноді зустрічається посуд, виготовлений на повільному гончарному крузі і прикрашений лінійним та хвилястим орнаментом. Схожі пам’ятки було виявлено Г. Богуном на території м. Бердичева в районі вулиці Дружби та в урочищі “Жмурі”. Тут знайдено уламки зернотерки, печину та характерну для Лука-Райковецької культури кераміку.

Узагальнюючи вищесказане, можна зробити висновок про дуже давні початки заселення території міста та району. При цьому пам’ятки різних епох часто знаходять в одних і тих же пунктах, що вказує на безперервність у заселенні краю протягом тисячоліть. Це підтверджується також певною спадкоємністю особливостей матеріальної культури у різні відрізки часу.

Давньоруський період
(IX-XIII ст.)

Давньоруські пам’ятки в Бердичівському районі представлені неукріпленими селищами, городищами та грунтовими могильниками. На багатьох з них чітко простежується спадкоємність і взаємозв’язок з попередніми археологічними культурами, особливо це стосується поселень біля сіл Райки і Слободище. Селища та могильники даного періоду виявлені також біля сіл Гвоздава, Швайківка, Соснівка, Маркуші. На території міста, на лівому березі р. Гнилоп‘ять, в районі вулиці Дружби та в урочищі “Жмурі”, було зібрано уламки посуду давньоруських часів з характерним лінійно–хвилястим орнаментом та різко вигнутим назовні вінцем. Така кераміка часто зустрічається на території всього району. Знайдено також численні шиферні пряслиця, залізні наконечники списів, серпи та зернотерки. Особливо багатими на знахідки є околиці с. Слободище (урочища “Белько”, “Киселівка”, “Глинище”, “Гірка” та “Широке озеро”). Тут під час археологічних розкопок 1954 р. виявлено рештки залізоробних майстерень із залишками горнів, криці, шлаків та глиняних продухів. Рештки укріплених городищ є біля сіл Райгородок та Бистрик. Одним з найбільш досліджених у масштабах України є Райковецьке городище.

Городище займало високий лівий берег р. Гнилоп’ять. Зі сходу воно обмежене заплавою цієї річки, а на півдні - її притокою Рублянкою. Саме городище неправильної округлої форми з площею 1,25 га. Укріплювалося воно оборонною системою з двох рядів валів і ровів. На верхній частині валу встановлювався дерев’яний частокіл. При будівництві укріплень спочатку ставили дерев’яні кліті – тараси, які потім засипали землею і глиною, а з внутрішньої сторони прибудовували житла та будівлі господарського призначення. Їх горище засипалося глиною і служило майданчиком, на якому за частоколом стояли під час облоги захисники. По всьому колу будівель ми бачимо поєднання малих приміщень з печами, а більших - без них. Окрема сім‘я займала два приміщення, в одному з яких була кухня, а в другому – світлиця. Всього таких жител нараховується 23 - 24, певно саме така кількість сімей тут проживала. Всередині городища стояли залізоробна майстерня і кузня, а в цілому центр був незабудованим - сюди під час нападу ворогів заганяли худобу. Цікаво, що схожа система розміщення жител була ще у трипільські часи. За межами городища був розташований посад, у якому жили ремісники і селяни. Можливо, він теж був оточений валом, але слідів його не збереглося.

Городище займало високий лівий берег р. Гнилоп’ять. Зі сходу воно обмежене заплавою цієї річки, а на півдні - її притокою Рублянкою. Саме городище неправильної округлої форми з площею 1,25 га. Укріплювалося воно оборонною системою з двох рядів валів і ровів. На верхній частині валу встановлювався дерев’яний частокіл. При будівництві укріплень спочатку ставили дерев’яні кліті – тараси, які потім засипали землею і глиною, а з внутрішньої сторони прибудовували житла та будівлі господарського призначення. Їх горище засипалося глиною і служило майданчиком, на якому за частоколом стояли під час облоги захисники. По всьому колу будівель ми бачимо поєднання малих приміщень з печами, а більших - без них. Окрема сім‘я займала два приміщення, в одному з яких була кухня, а в другому – світлиця. Всього таких жител нараховується 23 - 24, певно саме така кількість сімей тут проживала. Всередині городища стояли залізоробна майстерня і кузня, а в цілому центр був незабудованим - сюди під час нападу ворогів заганяли худобу. Цікаво, що схожа система розміщення жител була ще у трипільські часи. За межами городища був розташований посад, у якому жили ремісники і селяни. Можливо, він теж був оточений валом, але слідів його не збереглося.

Городище і околиці - приклад системи замкнутого господарства. Привозних речей виявлено мало, все необхідне для життя виготовлялося на місці. Головним заняттям населення було сільське господарство. Археологами знайдено 22 плуги. Це досить значна кількість для поселення такого розміру. Про підсічну систему господарства свідчить велика кількість сокир і колунів. Врожай збирали серпами. Коси використовували лише для покосу трав. Крім хліборобства, жителі займалися городництвом і садівництвом, про це свідчать знахідки насіння маку, огірків, кісточок вишень і слив. Остеологічний матеріал говорить про значну роль у житті населення скотарства і полювання. Про заняття рибальством свідчать знахідки залізних гачків і грузил. Близько тисячі знайдених залізних предметів вказують на те, що добування заліза і ковальство були провідними галузями ремесла. Винятковою є знахідка горну, в якому на момент загибелі городища ще не був закінчений процес виплавки заліза. Результати хімічного аналізудеяких виробів вказують на високу якість заліза. Особливо впадає в вічі велика кількість різноманітних жіночих прикрас, виготовлених з міді, олива, бронзи, срібла і золота. Про їх місцеве виробництво говорять знайдені тиглі, спеціальні інструменти, форми і незакінчені вироби. Так, в одному з будиночків, який мабуть належав ювеліру, знайдено значні запаси різних прикрас. Різноманітні каблучки, колти, браслети, намиста, очілля, хрестики вражають своєю красою. Їх виготовляли із застосовуванням технологій перегородчастої емалі, зерні, скані, черні, що свідчить про високий рівень майстерності. Крім прикрас з металу було знайдено багато виробів із кольорового скла. Особливо впадають у вічі браслети, виготовлені у вигляді переплетених витків скла, покритих зверху емаллю чорного, червоного і жовтого кольорів. Серед ремісників посаду були також і гончарі. Посуд різних форм та призначення вони виготовляли на гончарному крузі і прикрашали орнаментом у вигляді прямих, хвилястих і зигзагоподібних ліній. Кожен майстер мав своє тавро. Жителі городища займалися і ткацтвом. В багатьох житлах знайдено глиняні і шиферні пряслиця та обгорілі рештки ткацьких верстатів. Під час розкопок були виявлені різноманітні інструменти для обробки дерева: сокири різних типів, струги, пилки, долото, гвинт для столярного верстату, які свідчать про наявність в поселенні майстрів по обробці дерева. Залишки діжок, відер та обручів до них говорять про існування бондарів. В посаді були знайдено також рештки майстерні по обробці каменю і кісток. Цілком ймовірно, що існували й інші види ремесел.

Пам‘ятки Райковецького Городища

1-4 - коси - горбуші;
5 - заступ;
6-7 - залізні наконечники для лопати і заступа;
8 - мотика;
9 - кайло

Враховуючи, що городище мало оборонне призначення, то основну частину його населення складали воїни-дружинники з сім’ями та їх челядь, а населення посаду і присілків було від них в економічній і адміністративній залежності. Археологічний матеріал говорить про соціальну диференціацію населення. Так житловий інвентар у посаді відрізняється бідністю та убогістю порівняно з житлами городища. Примітивність знарядь праці, простота прикрас (прикраси тільки скляні або просто намиста з кісточок вишень, слив і лісових горішків), відсутність зброї, убогість посуду – все це впадає в вічі при порівнянні з речами городища. Примітним є той факт, що всі плуги було знайдено на городищі, певно вони видавалися населенню присілків на сезон робіт і були власністю дружинної верхівки. На городищі було знайдено 152 замки, і жодного - у посаді, що теж говорить про майнове розшарування серед населення.

Певно, жителі присілків зберігали в деякій мірі язичницькі пережитки, бо в житлах і на кістяках не було знайдено жодного хрестика, тоді як для городища характерні численні знахідки натільних хрестиків та іконок. Численний культовий матеріал в одній із клітей вказує, що там була церква. Про те, що в городищі проживав знатний воєначальник говорять знахідки позолочених булав, стріл та бойова сокира, оздоблена сріблом і дорогоцінними каменями.

Треба зазначити, що населення околиць тяжіло до городища не тільки в зв’язку з його оборонним чи адміністративним значенням. Значний розвиток ремесла, велика кількість різноманітних майстерень вказують на те, що товар збувався не лише в городищі, а й у всіх сусідніх присілках і селищах. Однотипність багатьох виробів, певний штамп, трафарет при їх виготовленні, свідчить про те, що вони виготовлялися не на замовлення, а на ринок. Про торгові зв’язки з іншими регіонами Русі і навіть з іншими країнами свідчать знахідки виробів явно не місцевого виробництва, а саме: шовкових та оксамитових тканин з Візантії, каролінгського меча та жіночих прикрас із Києва.

Таким чином, ми бачимо, що територія сучасної Бердичівщини в той період була густо заселена, і населення досягло значних успіхів в господарстві. І це не дивно, якщо врахувати сприятливі природні умови, великі ліси, які давали будівельний матеріал і паливо, родючі пойми р. Гнилоп’яті з притоками, поклади болотної залізної руди, граніту і різних сортів глини. Саме тут, згідно історичної карти Київської Русі, яку склав Л.Махновець, проходив торговий шлях із Києва на захід.

Пам‘ятки Райковецького Городища

1-19 - прикраси.

Проблемним є питання: яке з давньоруських літописних племен проживало у даній місцевості? За даними дослідника В.Рички, південь Житомирщини і північ Вінничини були місцем зустрічі полян, волинян, древлян і уличів. Це було зумовлено тим, що цей регіон знаходився на водорозділі річкових систем Случі, Тетерева, Росі та Південного Бугу. Археолог В.Гончаров стверджував, що на Райковецькому городищі проживали древляни. На думку І. Винокура, в басейні р. Роставиці, Гуйви і Гнилоп’яті могли проживати літописні уличі. Ідентифікація ускладнюється тим, що знайдений археологічний матеріал (кераміка, житла, знаряддя праці) є типовим для всіх літописних племен південно-західного регіону розселення східних слов’ян, а особливостей поховального ритуалу, за яким розрізняють ці племена, на території району не виявлено. Проте слід зважати і на те, що літописні древляни, поляни, уличі - це не однорідні племена, а союзи племен. Можливо територію Бердичівського району населяло плем’я, котре не належало до жодного з цих союзів, а так як воно було нечисленне і не брало участі в значних історичних подіях, то і залишилося невідомим. Тому це питання ще залишається остаточно не розв’язаним.

Певний вплив на етнічний процес у краї мали і кочові племена. В першій половині I тис. н. е. це були племена іранської групи, а в ХІ-ХІІІ ст. – племена тюркської групи – берендеї, або берендичі. Останні були розселені київськими князями в басейні р. Рось. Західний кордон їх розселення проходив територією сучасного Бердичівського району. Академік Б.Греков пов’язує походження назви м. Бердичева з назвою даних племен. В давньоруський період берендичі перейшли до напівкочового способу життя, і в літописах вже згадуються їх міста. Вони служили київським князям, захищаючи південні рубежі Київської Русі, а інколи і брали участь в князівських міжусобицях. Цілком ймовірно, що якийсь берендейський князьок одержав від київського князя земельне пожалування на місці сучасного Бердичева і заснував там поселення. Згодом його нащадки були асимільовані, але зберегли родове ім’я Бердичів, від якого і пішла назва поселення.¹ Але існують і інші версії щодо походження назви Бердичева, з якими ми познайомимося далі.

Якщо вважати, що територія сучасного Бердичівського району входила до складу древлянського племінного союзу, то

1. Ця гіпотеза має право на існування в зв'язку з тим, що в літописах ми часто зустрічаємо  згадки про половців і торків, які переходили на службу до руських князів і отримували від них землі. Походження назв багатьох  населених пунктів  України  пов'язане з цими племенами (в тому числі с. Половецьке Бердичівського району).

Пам‘ятки Райковецького Городища

1 - каролінгський меч;
2,4,5 - слов‘янські мечі;
3 - двуручний меч;
6 - шабля;
7-8 - бронзові бойові булави з позолотою.

політичне входження краю до складу Давньоруської держави може бути віднесене до вісімдесятих років IX ст., коли князь Олег підкорив древлян і поклав на них данину: чорна куна з чоловіка. Після смерті Олега древляни повстали, але були підкорені в 914 р. Ігорем, котрий, як пише літописець, поклав на них данину більшу, ніж була за Олега. Остаточно була замирена древлянська земля вже після походу Ольги в 946 р., яка систематизувала збирання повинностей, визначивши “устави” і “уроки”.

В 30-х роках ХІ ст. Ярослав Мудрий велику увагу приділяє будівництву порубіжної системи укріплених городищ і валів для захисту Русі від набігів кочових племен. Вона проходила від Дніпра, вздовж Росі, до верхів’їв Південного Бугу. До даної системи і входило Райковецьке городище, побудоване на місці старого слов’янського поселення. Сюди направлялися князем дружинники з Києва і інших міст. Літопис повідомляє про “дружини многе-множенство, що сиділи по Тетереві”. Матеріал поховальних пам’яток теж підтверджує згадки літописів про переселення на південні рубежі дружинників з інших земель. Крім того, аналіз археологічного матеріалу з Райковецького городища показує, що існувала і відмінність між дружинним населенням городища і корінним населенням посаду у культурі. На думку дослідника В. Рички, в 40-х роках XII ст. південно-західні околиці Київського князівства були своєрідним резервним фондом, з якого наділялися землею дрібні удільні князі. Під 1147 роком літописець записав: “Тоді ж Всеволодич Святослав, держав [діставши] в Ізяслава, Божський [і] Котельницю, а всіх п’ять городів”. На думку В. Гончарова, одним із неназваних - було Райковецьке городище. Даний уділ охоплював територію на стику сучасних Житомирської, Вінницької і Хмельницької областей. Згідно літопису, в 1167 р. даним уділом правив Володимир Мстиславович, який прагнув позбутися залежності від Великого князя Київського.

За твердженням археолога В.Гончарова Райковецьке городище було знищене монголо-татарською навалою в 1241 році. Т.Мовчанівський писав, що городище було знищено під час походів князя Данила Галицького проти болохівських князів в 1257-1258 рр. Існуючі археологічні пам’ятки не дозволяють поки що зробити остаточний висновок. Але матеріали розкопок яскраво показують усі страхіття цього нашестя. Вірогідно, що напад був несподіваним і жителі присілків не встигли втікти в ліс або сховатися в городищі. Про це свідчать знайдені у землянках людські кістяки. Але взяти зненацька саме городище нападникам не вдалося, дружина вчинила запеклий опір, розпочався жорстокий бій. Ворогам вдалося увірватися в городище лише

Пам‘ятки Райковецького Городища

1-24 - залізні наконечники стріл.

тоді, коли вони засипали землею рів навпроти воріт. Сліди бою видно повсюди: в рові знайдено багато камінців і жорен, якими закидали ворогів, а на валу - кістяки захисників зі слідами ударів холодною зброєю, велика кількість наконечників стріл та кам’яні ядра від метальних машин. Останній бій розгорнувся біля воріт. Тут археологи знайшли рештки кістяків дружинників, зброю, кольчугу та шолом із слідами шабельних ударів, можливо цей шолом належав воєводі. Зім’явши останніх захисників, вороги кинулися палити будівлі, вбивати жінок, дідів і дітей, що поховалися в житлах. Багато людських кістяків знайдено в житлових клітях, землянках, ровах. В окремих клітях знайдено по 3-4 і навіть більше кістяків. Археологам траплялися жіночі кістяки, що ніби обіймали і пригортали до себе дитячі. Велика купа кістяків було знайдено в “потернах” – підземних виходах до рову. Вражає жорстокість нападників, їх лють і вандалізм. Були вбиті навіть домашні тварини.

Після Батиєвого нашестя ряд міст і общин півдня сучасної Житомирщини, певно, перебували в союзі з болохівськими князями, які вели війну проти Данила Галицького. Про це свідчить похід Данилового сина Шварна на міста вздовж р. Тетерів до міста Жедечева¹. Літописець пише, що Данило був дуже розгніваний на болохівських князів і їх союзників, і пояснює його гнів так: “… бо зоставили їх татари, щоб вони їм орали та сіяли пшеницю та просо. Данило ж на них тим більшу ворожнечу тримав, що вони од татар велике сподівання мали.”. В результаті походу він “городи їх вогневі отдав і вали їх розкопав”. Проте в 1259 р., після приходу монголо-татарського війська на чолі з Бурундаєм, Данило Галицький відмовляється від контролю над землями Східної Волині і край переходить під владу Золотої Орди.

Матеріали археологічних розкопок свідчать, що у ІХ – сер. ХІІІ ст. на території краю відбувалися значні зміни як у господарському житті, так і в сфері культури. В цей час руйнувалася племінна відокремленість, населення переймало передову культуру, християнські ідеї та нову технологію землеробства та ремесла. Але мирне життя було порушено монголо-татарською навалою, яка на багато років загальмувала розвиток краю.

1. Місто Жедечев, на думку деяких дослідників, пов'язане з Бердичівським районом. Укладач історико-географічного показника до "Літопису Руського" Л.Махновець  робить припущення, що це городище було розташоване на правому березі р. Глибока Канава, лівої притоки р. Гнилоп'ять, на околицях с. Райгородок.  Дослідник М. Дашкевич вважав, що це місто існувало на місці сучасного с. Радянське (колишнє с. Жидівці).

Литовсько-польський період
(ХІV – кінець ХVІІІ ст.)

Руйнація Київської держави боляче відбилася на становищі жителів України. Період другої половини XIIІ- початку XIV ст. - час існування автономних общин з вічем і старійшинами. Мало пов'язані одна з одною, вони ставали легкою здобиччю татарських загонів. Центральна влада в Золотій Орді не мала ні можливостей, ні бажань припинити ці розбої, а ханських баскаків цікавила лише виплата данини. І тут вони були невблаганними. Римсько-католицький монах Плано Карпіні, який проїздив через Правобережну Україну в 1246 р., писав, що баскаки, перерахувавши жителів, зобов'язали їх платити щорічну данину шкірами ведмедів, бобрів, лисиць, а тих, хто не давав цього, забирали в рабство. Він же повідомляв про страшні спустошення, здійснені татарами: " Когда мы ехали через их земли, то находили бесчисленные головы и кости мертвых людей, лежавших в поле". Особливо постраждав край під час міжусобиць Ногая і Тохти в кінці ХІІІ ст. І не дивно, що в літописах північно-східної Русі все частішими стають згадки про переселенців з Київщини і Волині.Руйнація Київської держави боляче відбилася на становищі жителів України. Період другої половини XIIІ- початку XIV ст. - час існування автономних общин з вічем і старійшинами. Мало пов'язані одна з одною, вони ставали легкою здобиччю татарських загонів. Центральна влада в Золотій Орді не мала ні можливостей, ні бажань припинити ці розбої, а ханських баскаків цікавила лише виплата данини. І тут вони були невблаганними. Римсько-католицький монах Плано Карпіні, який проїздив через Правобережну Україну в 1246 р., писав, що баскаки, перерахувавши жителів, зобов'язали їх платити щорічну данину шкірами ведмедів, бобрів, лисиць, а тих, хто не давав цього, забирали в рабство. Він же повідомляв про страшні спустошення, здійснені татарами: " Когда мы ехали через их земли, то находили бесчисленные головы и кости мертвых людей, лежавших в поле". Особливо постраждав край під час міжусобиць Ногая і Тохти в кінці ХІІІ ст. І не дивно, що в літописах північно-східної Русі все частішими стають згадки про переселенців з Київщини і Волині.

Перед краєм постала проблема відновлення державних структур і звільнення від татарського свавілля. Замість ослабленого і частково знищеного князівського дому Рюриковичів виконання цієї задачі взяли на себе литовські князі Гедиміновичі, які в ХІV ст. поступово починають встановлювати контроль над територією колишньої Київської Русі. Їхні швидкі успіхи не будуть здаватися дивними, якщо враховувати, що литовські князі мало що змінювали в повсякденному житті місцевого населення. А незабаром і самі переймали звичаї, закони і релігію Русі. В зв'язку з цим, деякі історики вважають, що Велике князівство Литовське фактично було Західно-Руською державою. Остаточно землями східної Волині і Київщини литовські князі оволоділи після битви на річці Сині Води в 1362 р., в якій литовсько-руське військо на чолі з князем Ольгердом отримало перемогу над татарами. Після цього південь сучасної Житомирщини відходить до Київського удільного князівства, яким став правити син Великого князя Литовського Ольгерда Володимир.

Відновлення державних структур стабілізує життя в краї, в зв'язку з чим починається приток переселенців з північних і західних районів. Небезпека татарських набігів змушувала їх будувати укріпленні замки, про які історик М.Владімірський-Буданов писав: ”Замки были укреплениями незначительными по

объёму и не всегда достаточно крепкими, они, пользуясь удобствами местности, отчасти укреплялись земляными валами, на которых стояли деревянные стены, пересекаемые башнями. Постоянное немногочисленное население замков состояло из служилых лиц, которые считались лишь десятками; но зато лиц закаленных военными опасностями. Вокруг замков и под защитой их селились люди промышленные, впоследствии именовавшиеся мещанами, хотя это также было полувоенное население, содержавшее стражу в поле и на стенах своих укреплений. Поселение вокруг замка окружалось острогом". Ймовірно, що саме таким був замок в Бердичеві. Рештки валу тих часів виявив археолог Т.Мовчанівський під час розкопок на старому єврейському кладовищі (територія сучасного парку імені Т.Г.Шевченка).

Відомо, що 17 жовтня 1437 р. князь Свидригайло дав жалувану грамоту на володіння землями від Хмільника до Пулина (сучасне смт Червоноармійськ) своєму підданому - васалу Каленику Мишковичу. До цих володінь входили і землі сучасного Бердичівського району. В наступні роки його нащадки, Каленицькі, активно освоювали край, будуючи замки і населяючи їх переселенцями. Можливо, саме в цей час і виникає або знову відроджується поселення Бердичів.

Щодо визначення дати першої писемної згадки про Бердичів в історичній літературі існують розбіжності. В книжці “Бердичев и Бердичевский уезд”, 1901 р. видання, А. Косич називає 1320 р. Цю ж дату називають укладачі “Енциклопедії українознавства” (під редакцією В.Кубійовича). Проте згадані автори не називають джерел, з яких запозичена ця дата. Слід зазначити, що у писемних джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про Бердичів.

В статті про Бердичів, надрукованій в “Історії міст і сіл України. Житомирська область”, ми читаємо: “У 1430 р. великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Каленику”. Але виявляється, що у сучасній історичній науці відома лише жалувана грамота Каленику, надана князем Свидригайлом в 1437 р., і Бердичів в ній не згадується. Далі автори статті пишуть, що підданий Каленика Бердич заснував тут хутір, але, знову ж таки, не дають посилання на історичне джерело. За свідченням о. Д.Боньчковського у праці “Кляштор босих кармелітів в Бердичеві” (1912 р.) Бердич був слугою Тишкевичів і жив в ХVІ ст., а тому, звичайно, не міг бути підданим Каленика.

Ще одну сумнівну, на думку автора, дату ми зустрічаємо в працях І.Фундуклея і І. Петрокова, які пишуть, що вперше

Бердичів, як поселення під назвою Беричково, згадується в акті розмежування володінь між Польщею і Великим князівством Литовським від 1546 р. Опираючись на їхні дані, цю дату називають укладачі енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона. Проте в 1882 р. редакція “Киевской старины” друкує рецензію на роботу І.Петрокова “Бердичев”, в якій вказує, що Беричково це населенний пункт Брацлавського повіту і ніякого відношення до Бердичева немає.

Першою зафіксованою документально датою, в якій згадується Бердичів, слід вважати 1545 р. - рік, коли назва “Бердичів” зустрічається в люстрації (переписі населенних пунктів) як власність Василя Тишкевича. На думку Т.Мовчанівського, Бердичів виник навколо митниці, на одному з шляхів, який зв’язував Королівство Польське з Великим князівством Литовським.

Цікавою також є історія походження назви міста. Перш за все слід зазначити, що топоформантивний суфікс –ичі - один з найдавніших і вказує на походження мешканців населеного пункту від спільного предка. Краєзнавець Г.Богун висував версію, що Бердичем могла називатися людина, яка жила на горі, поблизу урвища, адже слово “бердо” перекладається з старослов’янської мови як урвище. Точка зору про походження назви міста від власного імені Бердич здається цілком ймовірною, хоча при цьому можна дискутувати щодо походження самого імені Бердич. Воно могло походити і від перегуку вартових на чатах – “бердо”, тобто слухай, і від бердиша – бойової сокири, характерної для тих часів зброї. Опонентом Г.Богуна виступив дослідник С.Наумчук, який доводив, що назва міста походить від бердників - майстрів, що виробляли бердо - різновид ткацького гребеня, через зуби якого проходила нитка. Існує також точка зору, що назва міста походить від назви кочового племені берендеїв або берендичів, про це говорилося в попередньому розділі. Таким чином, питання щодо часу заснування Бердичева та походження його назви залишається відкритим для дослідників.

Остання чверть XV ст. - важкий період в історії краю. В 1471 р. Великий князь Литовський, побоюючись зміцнення самостійності українських земель, ліквідував Київське удільне князівство, що негативно відбилося на обороноздатності краю. Катастрофічним був 1483 р. Не зустрічаючи опору, кримський хан Менглі-Гірей спустошив всю Правобережну Україну. За масштабністю руйнувань цю навалу можна порівняти хіба що з нашестям Батия в 1240 р. У нашій місцевості вистояв лише Житомирський замок. Згідно повідомлень краєзнавця А. Казмірука, під час боїв Тишко Каленикович вимушений був втекти до Литви.

Родовід Януша Тишкевича.

* Хто був батьком Тишка Калениковича точно невіжомо

Набіги повторювалися і в наступні роки. Ускладнювало ситуацію те, що через Бердичівщину проходило одне із відгалуджень горезвісного Чорного шляху, яким рухалися татарські загони. Один із сучасників писав, що татари з'являлися так часто, “як собака на кухні”. В зв'язку з цим більшість населених пунктів знову перетворюються на пустку, і життя в краї ледь жевріє лише в небагатьох укріплених містечках. Згідно з люстраційними актами, на середину XVI ст. населення шести українських повітів складало лише 17 тис. чоловік. В Житомирському повіті за люстрацією 1552 р. нараховувалося 298 "димів". У даній люстрації, як і у попередній за 1545 р., згадується містечко Бердичів як власність Василя Тишкевича¹. Скільки "димів" було в Бердичеві - невідомо. Але слід зазначити що, згідно люстрацій, більшість населених пунктів стояли порожніми, а деякі, як наприклад Звиняче і Котельня, були зовсім зруйновані. Тому цілком можливо, що і Бердичів був спустошеним. Небезпека татарських набігів змушувала Василя Тишкевича проживати не в своїх родових маєтках Бердичеві чи Слободищі, а в Житомирі, хоча його відносини з властями міста не завжди складалися добре. Так документи повідомляють про конфлікт, який виник через його небажання виділяти своїх людей для охорони замку.

З 50-х років XVI ст. літописні повідомлення про татарські набіги стають рідшими. З одного боку, це пов'язано з енергійною діяльністю короля Сігізмунда-Августа, який укріплює українські замки, а з другого - з посиленням козацтва. Землевласники запрошують на запустілі землі з інших місцевостей селян, обіцяючи їм звільнення від податків на певний термін. Починається новий етап в заселенні краю. Один із значних в краї землевласників Василь Тишкевич залишає Житомир і будує замок в містечку Слободище.

Згодом особливо інтенсивно освоює землі навколо Бердичева його внук Федір Тишкевич. З інвентарного опису його володінь за 1593 р. відомо, що він на двадцять років звільняє селян – переселенців від податків. Були також випадки насильного переведення селян з маєтків своїх сусідів Корецьких, Острожських і Горностаїв. В скарзі Гаврила Горностая ми читаємо, що в 1587 р. Федір Тишкевич з натовпом в 600 чоловік

1. Про Василя Тишкевича відомо, що він був сином Тишка Калениковича. Одружившись з Олександрою Чарторийською, він поріднився магнатськими родинами і отримав у придане місто Логойськ. Підписувався він як граф Тишкевич на Логойську і Бердичеві. Помер у 1571 р. і був похований в Супрасльському монастирі. На його пам'ятнику було записано титул "Староста Мінський, Пінський і воєвода Смоленський".

напав на його маєток і, "…от Кодни до Пулина истоптал хлеб на поле, бил и увечил крестьян, некоторые пропали без вести, одних повесил, других утопил". Правда доводилося скаржитися на сусідів і самому Тишкевичу. В скарзі за 1611 р. написано, що князь Януш Острожський захопив землі Тишкевича і заснував на них слободу Новий Пиків (сучасне с. Пиків Калинівського району Вінницької області) і тим самим закрив проїзд до містечка Тишкевича Махнівки (сучасне смт Комсомольське). Війна між ними продовжувалася до 1614 р., коли третейський суд провів кордон між магнатами.

У володінні Федора Тишкевича і його братів Остафія, Юрія, Петра і Олександра була майже вся територія сучасного Бердичівського району. Від свого дядька, Каленицького, Федір отримав у спадщину містечко Слободище, яке нараховувало 90 "димів" і замок, в якому: “… пекарня возле ворот, кухня, вежа, стрельбы четыре, три из них привез Федор из Логойска, а четвертая досталась от дяди Каленицкого, гаковниц 10, рушниц 20, 2 бочки пороха, пуль 80, пуль к гаковницам 2 купы". Незабаром на другому березі р. Великої П'яти (сучасна р. Гнилоп'ять) переселенці заснували нове поселення, в якому було 140 "димів". Всім їм Тишкевич пообіцяв звільнення від податків на 12 років, а потім, після набігу пана Краковського, додав ще кілька років волі. Ряд населених пунктів району було засновано залежними від Тишкевича шляхтичами. Так, один з них, Ян Воронич заселяє на власні кошти с. Райки і Голодьки (сучасне с. Мирославка). В останньому на річці Малій П'яті (сучасна р. Гнилоп'ятка) він побудував греблю і млин. Пан Кросвіцький засновує с. Бистрик (30 "димів"), Медуський - с.Хажин ( 25 “димів”), Юзеф Яблонський – с. Солотвин (20 "димів"), Антон Журбинський – с. Журбинці (6 "димів"). Слуга Тишкевича угрин Міклош заселяє селище Маркушівці (сучасне с. Маркуші ). Було в ньому 9 будинків, але після набігу татар воно запустіло.

Заслуговує на увагу в інвентарному описі від 1593 року інформація про Бердичів: “Город новооседлый Бердичев, находящийся на реке Большая Пята, в котором повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом. В том местечке замок на городище, в котором построены: спереди над вратами башня, в стене 4 светлички и 6 домиков, на горке зал построен большой, пекарня, сени, коморы, напротив сеней начали строительство башни. Городище стенами обставлено, вокруг замка пригород. Возле замка гребля, став, млын с четырмя колесами, который орендует до 1599 года за 100 коп в год еврей”.

Таким чином, ми бачимо, що в кінці XVI ст. наша місцевість інтенсивно заселяється, при цьому більшість поселень виникає

на місці старих селищ, запустілих в попередні часи внаслідок татарських набігів кінця XV - першої половини XVI ст. Але соціально-економічне становище переселенців кінця ХVІ ст. якісно відрізнялося від становища селян в ХІV-ХV ст., адже переважна більшість з них в попередні часи були вільними людьми, їх економічні повинності були незначними. Згідно інвентарного опису володінь Тишкевичів за 1545 р. вони повинні були працювати на пана три дні в рік (перший день орати, другий - сіяти, третій - косити ) і платити 20 грошей. Якщо в кінці ХVІ ст. селяни мали деякі пільги, то з остаточним впровадженням волочної системи на початку ХVІІ ст. їх економічне становище погіршується. Цікаво, що жителі Слободища протестували проти розділу їх земель на волоки, погрожуючи покинути землі пана.

З орендного листа, даного в 1611 р. Федором Тишкевичем пану Григорію Чернику на містечко Бердичів і с. Бистрик і Жидівці (сучасне с. Радянське), можемо скласти уявлення про повинності жителів: "З дворы, людьми, месчаны, чиншами, подводами, кгрунты, сеножати, дубравами, ставами, млынами,…с каждой волоки оселей по копе грошей литовских, по мерце жита, по мерце овса, по шести возов сена, по двое кур, по гуси одной в рок, подвод до Буга или Львова, а кто волоки не имеет - по золотому с дыма и по двое кур. А в селах Быстрык и Жидовцы пожитки такие есть: корчмы вшелякие, горелчаные, медовые, пивные, мыта и млыны, ставы, до того с чиншами, работами; збожа то есть: пульмерки ячменя и пульмерки овса, по двое кур, по гуси. Над то в тых же маетках, в Бердичеве и селах вышеименованых, вины вшеляки, пересуды, паметне, поклоны, куницы, змерсне и поемие”. З часом повинності зросли ще більше. Із тарифної подимної податі за 1631 р. ми дізнаємося, що в володіннях Тишкевича з "диму" платили вже від 1-го до 3-х злотих. Цікаво, що кількість "димів" в порівнянні з 1593 р. зменшується. Так в Слободищі залишилося всього близько сотні “димів”, а в Райках - лише 15. В таких селах, як Половецьке і Гальчинець записано лише по одному "диму", що, певно, свідчить про втечу частини населення в райони, де гніт був слабшим.

Відбуваються зміни і в культурно-релігійній сфері. Після Люблінської унії 1569 р. посилюється польсько-католицький вплив на всі сфери життя місцевого православного населення. Більшість місцевих землевласників перейшли в католицтво. Федір Тишкевич прийняв уніатську віру, а його син, Ян, вже був ревним католиком. За його сприяння будуються монастирі ордену бернардинів у Махнівці та Чуднові, ордену домініканців у Любарі, костьол в Житомирі. Допомагає він також влаштуватися єзуїтам у Вінниці. У 1625 р. Я.Тишкевич, як Київський воєвода, брав участь у поході проти запорізьких козаків

Київський воєвода Ян Тишкевич

2 березня 1634 р. Андрій Щолдський, єпископ Київський, заклав перший камінь у фундамент костьолу, що дістав назву "Костьол Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста". В урочистостях взяли участь Ян Тишкевич, його дружина Ядвіга Бельзецька і навколишні сусіди-магнати. 22 липня 1642 р. новозбудований храм було освячено (нині це так званий "дольний" храм). Першим його настоятелем став о.Рафал. При будівництві храму було використано частину мурів і приміщень старого замку. Слава храму зросла дуже швидко. У значній мірі це було пов'язане з тим, що Ян Тишкевич подарував кармелітам

свою сімейну реліквію - Чудотворний Образ Богородиці. Коли в середині ХVІІІ ст. було побудовано верхній храм, у ньому біля Образу було встановлено пам’ятну стелу з написом латинською мовою: “...Божому шанувальнику знати потрібно: тут предстоїть Ікона Пресвятої Діви Марії, декілька віків назад в православному домі Тишкевичів прославлена, після від Януша Тишкевича, воєводи земель Київських і щедрого цього місця засновника, даній святій будівлі принесена”. Даний Образ мав велике значення в історії міста і на поклоніння до святині приїздили не тільки з усіх куточків України, а і з Польщі, Білорусії, Литви.

Відносно походження Образу існують різні точки зору. В католицькій літературі говориться, що ікона є копією Матері Божої Сніжної з базиліки Санта Марія Мажоре у Римі. Згідно ж з православними церковними переказами, Ікона чудесним чином явилася ще Тишку в його хуторі, на місці сучасного кляштору, і зберігалася спочатку в невеличкій капличці, а згодом в новозбудованій церкві Святого Архангела Михаїла, яка знаходилася поблизу сучасного будинку райдержадміністрації. Згодом Тишко розпочав будівництво великого храму на честь Богородиці, але помер, будівництво було припинене, а його полонізовані нащадки передали Ікону католицьким ченцям ордену босих кармелітів. Дещо по іншому описує цю подію історик-краєзнавець Л.Похилевич у праці “Описание населенных местностей Киевской губернии". Зокрема він зазначав, що Михайлівську церкву побудував не Тишко, а Василь Тишкевич, який і подарував церкві власну сімейну реліквію – Образ Богородиці. Крім того, Л.Похилевич, який бачив Образ в 80-х роках ХІХ ст. на власні очі, пише, що на ньому проступають церковнослов’янські букви і наводить той факт, що православні віруючі по старій пам`яті приходять до кляштору поклонитися Образу. Але, яким би там не було походження Образу, він є святинею як для католицького, так і православного населення Бердичева.

В 40-вих роках ХVІІ ст. кармеліти зміцнюють свої позиції в краї, а королівська влада і місцеві магнати всіляко їм у цьому сприяють. Так, в 1647 р. Северин Потоцький подарував кляштору с. Скоромохи і

В цей час Ян Тишкевич став одним із найвпливовіших магнатів в Україні і регулярним поставщиком зерна в Європу. З 27 магнатів Київського воєводства він був сьомим за кількістю дворів. Крім Бердичева, йому належали Слободище, Махнівка, Бершадь, Пулин, Кодня та ще близько 120 населених пунктів.

Але невдовзі спокій кармелітів і магнатів було порушено. Настали роки Визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої. Загін Максима Кривоноса і козаки Білоцерківського полку на чолі з Іваном Гирею в червні 1648 р. обложили містечко Махнівку, в якому закрилися 500 шляхтичів із сім'ями і три коругви польських військ під командуванням Яна Тишкевича. В ході потужного штурму повстанці запалили острог, а шляхта продовжувала відстрілюватися. І лише коли повсталі міщани відчинили браму містечка, шляхтичі відступили в замок. Спроба козаків його захопити не увінчалася успіхом. Тоді Кривоніс спрямував свої війська на бернардинський монастир і швидко взяв його. Серед трофеїв була невелика гармата і понад десяток гаківниць. Зброю повстанці втягли на дзвіницю й почали методично обстрілювати замок, завдаючи йому великої шкоди. Водночас були організовані нові загони з міщан, які разом з козаками пішли на новий штурм замку. Але саме в цей час підійшли війська Яреми Вишневецького і вступили в бій з полками, якими командував син Кривоноса Кривоносенко. Зібравшись з силами, повстанці відповіли контрнаступом, під час якого загинуло близько тисячі воїнів Вишневецького. Одночасно козацька кіннота вдарила з іншого

боку, а піхота посилила вогонь. Внаслідок цієї атаки ворог втратив ще 1500 чоловік, а самого Вишневецького ледве не збив з коня списом Кривоніс. Літописець С.Величко писав, що “після такого Кривоносового пригощення Вишневецький віддав хвалу Богові, що не поліг на бойовищі з іншим своїм товариством, і подався з військом до Грицева, тобто якраз до свого Збаражу, щоб спочити після військового руху. Князь, зламавши у боях з Кривоносом жало свого воєнного пориву, стратив свою сміливість, яку мав до козаків”.

18 липня 1648 р. повстанці захопили Бердичів і розбили польські загони біля містечка П'ятка. Що ж до Яна Тишкевича то відомо, що він брав участь в битві біля Пилявців, в якій зіграв дуже негативну роль, розпочавши битву за греблю без узгодження з регіментарями. Втрата маєтків і поразки в боях, певно, і прискорили його смерть, яка настала 1649 р. в Любліні.

Під час воєнних дій Бердичів розташовувався на головному шляху, яким проходили війська, тому тут неодноразово бував Богдан Хмельницький. Із документів відомо, що наприкінці травня 1649 р. Хмельницький вийшов з трьома полками назустріч своєму союзнику - кримському хану, провів його з-під Чорного Лісу, через Умань і Животів, під Бердичів. Тут гетьман з'єднався з головним військом і рушив на захід. До цього ж періоду стосується секретне повідомлення польського посланця до Яна Тишкевича: “Пришла сильная орда и расположилась между Бердичевом и границами Белой Руси и под Махновкою. Непрестанно прибывает их более и более.” Проходив Богдан Хмельницький через Бердичів також 25 серпня 1648 р., повертаючись із Збаража, і, ймовірно, влітку 1651 р., так як 29 червня він перебував у Любарі, а на початку липня - вже в

Паволочі. В 1654 р. Богдан Хмельницький був у місті двічі: з 6 по15 вересня, йдучи з полками з Києва через Фастів і Вчорайше на Крилівці, і в кінці вересня при переході військ на Білу Церкву.¹ Існує легенда, згідно якої назва Богданівського лісу в Бердичівському районі походить від того, що у ньому була ставка гетьмана. Ареною боїв був даний регіон і в наступні роки. В серпні 1659 р. під Слободищем стояв з військом гетьман Юрій Хмельницький, звідки він надіслав полякам листа з проханням укласти мирну угоду. До 1663 р. Бердичів був сотенним містом козацької держави і тут перебувала козацька залога.

Під час війни місто і околиці сильно постраждали. М.Кривоніс, захопивши Бердичів в 1648 р., перебив усю шляхту і єврейське населення, яке переховувалося за стінами замку. Про повне запустіння міста в 1654 р. писав боярин Андрій Бутурлін в листі до російського царя: “6 сентября мы пришли под пустой городок Бердичев и стояли до 15 числа; ставится он, гетман, от меня особым обозом. Я приезжал к нему много раз и говорил по твоему государеву указу, чтобы шел, не мешкая в сход к твоим боярам и воеводам, князю Алексею Никитичу Трубецкому с товарищами, под Луцк, к жилым местам”.Кармеліти, втікаючи, забирають до Львова Чудотворний Образ. Так і не повернувся до монастиря його перший настоятель о. Рафал, який помер у Варшаві в 1648 р. Лише 1663р. кармеліти повернулися в Бердичів і почали відбудовувати кляштор. Щоб підтримати їх матеріально, король Ян Казімір дав дозвіл на вільну вирубку лісу.

Друга половина ХVІІ ст., яка дістала в історії назву “Руїна”, була неспокійною для України. Бойові дії польських і російських військ, гетьманські міжусобиці негативно відбивалися на житті краю. Частішими стали спустошливі набіги татар (в 1695 р. королівський секретар Домінік Вільчек в листі до короля Яна Собеського повідомляє, що кримська орда на чолі з Казі–Гіреєм по дорозі з Кам’янця до Фастова спалила Бердичів). Частина жителів Правобережжя знялася з місць і переселилася на лівий берег Дніпра, де їх охоче приймав гетьман Іван Самойлович. Літописець С.Величко, проїзджаючи через Правобережжя, писав: “…видел многие грады и замки безлюдные и пустые; валы, негдись трудами людзскими аки холмы и горы высыпаные, и тилько звирем диким прибежищем и водворением сущии. Муры зась, яко то: в Чолганом, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже…, що тилько на шляху нам в походе войсковом лучилися, видел едни

1. Більш детальніше про історичні обставини перебування Богдана Хмельницького в Бердичеві див. у Грушевського М. "Історія України - Русі". Т.9. Кн.2. - К., 1996. - С. 947 - 949, 951, 955.

малолюдные, другие весьма пустые, разваленные, к земле прилинувшие, заплесневелые, непотребным былием заросшие, и тилько гнездящих в себе змиев и разных гадов и червей содержащие”.

Люстрація подимної податі по Київському воєводстві за 1683 р. говорить, що в Бердичеві нараховувалось лише шість "димів", податок з яких складав шість злотих, а в Слободищі з чотирьох "димів" платили чотири злотих. Згадуються також повністю запустілі сусудні містечка Ружин і Вчерайше. Шляхтич Павло Зіолковський писав в 1664 р., що с. Солотвин, яке належало йому по закладній, внаслідок воєн повністю запустіло: "…сильно разрушено, нет ни одной халупы, от гребли и млына лишь знак остался".

Важким був цей час також і для босих кармелітів. Спадкоємці Яна Тишкевича¹ опротестовують право ченців на вічне володіння замком і земельними угіддями. Спочатку вони намовили козаків, які поселилися в місті, вчинити напад на кляштор, а коли ті відмовилися, зробили спробу привернути на свій бік урядовців. 19 березня 1684 р. Бердичівський комісар Свідерський, офіціал Грабовський з офіцерами і солдатами напали на кляштор і пограбували його. Настоятель о. Матеуш двічі звертався до вищих урядовців з протестом, у 1684 і 1686 роках, але даремно. Як повідомляють монастирські хроніки, комісар Пухачевський, підмовлений Тишкевичами, зібрав громаду злиднів, озброїв їх косами, рушницями, гаківницями і послав на розбій до кляштору. Ті виламали браму і почали шукати ченців, знаходячи їх, калічили і кидали через стіну в рів. Костьол і кляштор були зруйновані, а награбоване майно вивезене. І, хоча коронний возний Мартин Палушкевич оголосив рішення суду про повернення кармелітам їх власності й відшкодування збитків, лише в 1717 р. спадкоємець Тишкевичів Кшиштоф Завіш підкорився цьому рішенню.

Під час козацького руху, очолюваного Палієм і Самусем, Бердичів опинився неподалік від території, яку контролювали козаки. В 1702 р. в місті зібралися всі воєнні сили, які мала шляхта на Київщині. У Бердичеві на той час перебували полковник Даміан Рущиць, із загоном кварцяного війська, загін старости Хмельницького, надвірні козаки Якова Потоцького і частина

1. Сам Ян Тишкевич був бездітним. Два його брати Самуїл і Гієронім загинули під час походу на Москву у 1611 році. Племінники загинули в боях з козаками у 1648 році (двоє в битві під Зборовом а один під Вінницею). Тому після смерті Я. Тишкевича землі на Бердичівщині успадкував син його двоюрідного брата Володислав Тишкевич. Дочка Володислава Тереза вийшла заміж за Криштофа Завіша, який таким чином став володіти Бердичевом.

шляхетського ополчення, створеного раніше для боротьби з шведами. Серед керівників почалася суперечка за право очолити командування. І тоді Потоцький, бажаючи перетягнути громадську думку на свій бік, став щедро пригощати воїнів випивкою. Це було 16 жовтня. Під час цього бенкету на місто якраз напали козаки Самуся. Замок було взято, а польське військо знищене. Обоз і казна перейшли до рук повстанців. Перебито було також всіх польських і єврейських мешканців Бердичева. За словами самих поляків, загинуло 2 тисячі чоловік. Селяни околиць теж піднялися на боротьбу, вигнали шляхту, і край перейшов під козацьке самоуправління.

В останні дні липня 1704 р. із Паволочі до Бердичева підійшов з військом гетьман Лівобережжя Іван Мазепа, який тут за народними переказами, заарештував полковника Семена Палія. Іншої думки дотримувався Т.Мовчанівський, який вважав, що козацького полковника арештовано було під Махнівкою.

Із документів відомо, що після повернення із заслання Палій знову намагався повернути під свій контроль місцевість навколо Бердичева. Але смерть перешкодила йому здійснити ці задуми. Після його смерті козацтво Правобережної України очолив полковник Антон Танський. Польська шляхта у своїх скаргах пише, що його козаки займають їх маєтки в околицях Житомира, Бердичева, Котельні, Паволочі і при цьому Танський: “… не допускает нас собирать доходы. Он как пиявка сосет кровь из подданых наших и имения наши разоряет.” Фактично, Бердичівщина знову вийшла з-під контролю Речі Посполитої, так як народні маси не дозволяли шляхті укріпитися на Правобережній Україні. Як Палій, так і Танський прагнули об’єднання з гетьманською Україною, проте політична ситуація того часу (поразка російських військ під час Прутського походу) змусила Петра І відмовитися від контролю над Правобережжям. І тому, в 1713 р. війська Краківського воєводи Юрія Любомирського займають край. Як зазначав В. Антонович, “... поляки стали полными и единствеными обладателями плодоносной пустыни”, адже значна частина населення втікла на Лівобережжя. Регіментар Галецький, відправлений на зимові квартири, писав київському воєводі: "Вы постарались вытолкать войско в незаселенные места, …назначили в Мирополь 36 солдат, между тем как в нем нет теперь и живой собаки; штаб мой Вы поместили в совершенно пустых Бердичеве и Слободище ".

Повернувшись в 1717 р. до Бердичева, кармеліти побачили на місці кляштору лише руїни. В польських джерелах зазначається, що вони: “…не маючи де жити, поселилися в халупах, працювали своїми руками і обробляли землю для харчування“. В 1721 р. до

Бердичева було повернуто зі Львова Образ Богородиці, де він знаходився 73 роки. Але жаданого спокою для ченців так і не настало. Хоча польський уряд покінчив на Правобережній Україні з козацьким рухом, на зміну йому прийшли гайдамаки. Особливо сильні гайдамацькі виступи охопили Україну у 1734 р. І тому кармеліти знову мусили вивезти Чудотворний Образ до Любліна, де він перебував до 1736 р., коли гайдамацький рух було тимчасово подавлено. В 1734 р. бердичівський вікаріат було перетворено в пріорат. Першим пріором став о. Людвік із Кам'янець-Подільського. У ті роки орден кармелітів в Бердичеві нараховував 7 отців і кількох братів, а в околицях Бердичева нараховувалось близько двадцяти костьолів. Зростає слава Чудотворного Образу (до 1756 р. було нараховано 263 чуда). Керівництво ордену дозволило ченцям тримати військову залогу, внаслідок чого Бердичівський кляштор став надійною фортецею, куди під час заворушень шляхта здавала на зберігання свої дорогоцінності. Все це дозволило ченцям розпочати в 1736 р. відбудову кляштору і фортеці. Керівництво роботами очолив архітектор Григорій Тарнавський, але в 1737р. він помер, і роботи тривали вже під керівництвом відомого на той час архітектора Яна де Вітте.¹ Ще в 1739 р. було започатковано будівництво нового центрального храму. Але основні роботи розпочалися, вірогідно лише у 1744 р., коли архітектором Яном де Вітте було розроблено генеральний проект будівництва костьолу, кляштору і фортеці. Як робочу силу використовували населення околиць і полонених гайдамаків. В селі Бистрик було влаштовано цегельну майстерню, а каміння привозили з Поділля. Крім костьолу, почали зводити двоповерховий монастир, бастіони, фортечні мури та рів з перекидним мостом. На думку дослідниці архітектури босих кармелітів М.Бриковської, частина споруд більш раннього періоду (1634-1642 роки) органічно увійшла до споруд, що зводилися за проектом Яна де Вітте. Всередині костьолу настінний розпис було виконано італійським живописцем Веніаміном Фредеріче, який првцював у храмі до 1759 р. Зберігся цікавий архівний документ, відшуканий київським мистецтвознавцем М.Дегтярьовим. У цьому документі кармеліти скаржаться Київському губернаторові, що живописець не повертає їм ескізи фресок - "кляшторные абрисы". Крім фресок, всередині костьол був прикрашено позолотою, ліпкою і різьбою по дереву. У його стилі, як зазначав Т.Мовчанівський, гармонійно поєднувалась барочна основа зі стилем "рокайль".

1. Ян де Вітте (1716-1785) народився, жив і працював на Україні. З 1768 р. був воєнним комендантом Кам'янець-Подільської фортеці, мав звання генерал-майора, за його проектом побудовано домініканський костьол у Львові.

1. Текст надпису є в книжці: Фундуклей І."Статистическое описание Киевской губернии". Ч.І - К., 1852 - С. 420.

У другій половині ХVІІІ ст., завдяки підтримці уряду Речі Посполитої, кляштор перетворився в одну з найбільш укріплених фортець Європи. Будуються нові мури, башти, головний під'їзд виконується у вигляді "звивистих воріт", прибудовуються два прибрамних корпуси, гарнізон посилюється 60 гарматами. Згідно кармелітських джерел під річкою до підніжжя Лисої гори вів підземний хід. Цікаво, що ніде в світі, крім Речі Посполитої, монастирі босих кармелітів не були одночасно і фортецями. В січні 1758 р. при настоятелі о.Й.Зволінському кармеліти отримали від короля Августа ІІІ дозвіл на заснування власної друкарні, яка незабаром прославилась на всю Європу. Книжки виходили польською, російською, латинською, німецькою, французькою мовами, їх тематика при цьому була найрізноманітнішою - від церковно-полемічних видань до світських книжок, таких як: “Збірка побутових відомостей про лікування кіз та овець”, “Розмова про мистецтво виробництва скла, поташу, плавлення заліза”, “Наука господарча біля ріллі, городів, посівів” тощо. За весь період існування друкарні вийшло 714 назв книг. Особливо відомими були бердичівські календарі, які виходили сорокатисячними тиражами. Вони славилися точними прогнозами погоди. Високою якістю відзначалися книжковий шрифт і папір. Останній виробляли кармеліти на власній фабриці в селі Скраглівка. Справжніми мистецькими творами були книжкові гравюри художника Теодора Раковецького.¹ Сама друкарня була закладена на гроші братства Найсвятішої Марії Панни Скаплєжної і дістала назву "Друкарня

1. Гравюри Т.Раковецького із зображеннями бердичівського кляштору є в книжці G.trzesniewski "Ozdoba i obrona Ukrainskich krajow". - Berdуczew, 1767.

фортеці Найсвятішої Марії Панни". Розміщена вона була в південно-західній частині фортеці.¹ Незабаром ченці відкрили семінарію, школу, бібліотеку, збудували лікарню і богадільню.

Така діяльність, звичайно, вимагала багато коштів, але проблем у ченців з цим не було. Крім допомоги з боку папського престолу і уряду Речі Посполитої, кармеліти мали і власні значні джерела прибутків. Це, насамперед, значні пожертвування шляхти, орендна плата за землю під будинками, магазинами, складами, плата за проїзд через міст і за зупинку возів біля стін кляштору. Велику допомогу ченцям надавали і власники міста - Радзівілли. Так, наприклад, Варвара Завіш - Радзівілл переписала на утримання монастирської капели земельні володіння (юридику) в районі "Піски", жителі яких сплачували чинш. Крім того, ченці мали прибуток від продажу сільськогосподарської продукції зі своїх земельних угідь, недаремно поміщик з околиць Бердичева М.Чайковський називав їх "гречкосіями" і "волопасами". Орендна плата за користування млинами і лихварські операції теж приносили ченцям значний прибуток. Таким чином, ми бачимо, що господарська діяльність займала не останнє місце в житті кляштору.

Із середини ХVІІІ ст. знову посилюється гайдамацький рух. Протягом 1750 р. майже вся Київщина і Східна Волинь опинилися під контролем гайдамацьких ватаг. У цьому ж році, 9 червня, гайдамацький загін чисельністю 120 чоловік напав на Бердичів. Проте саму фортецю їм захопити не вдалося, і повстанці обмежилися розгромом шляхетських і єврейських будинків. Нова хвиля гайдамацького руху прокотилася Правобережною Україною у 1768 р. Цьому повстанню, відомому в історії під назвою "Коліївщина", передував ряд подій. На початку року польський сейм прийняв постанову про зрівняння в правах православних з католиками. Це викликало протест з боку польської шляхти в Україні. Під гаслом захисту віри і шляхетських прав у місті Барі на Поділлі вони утворили Конфедерацію і розпочали бойові дії проти уряду. Походи конфедератів супроводжувалися катуванням і пограбуванням населення, вигнанням православних священиків з приходів, руйнуванням церков. Все це вкрай загострило ситуацію. Навесні селяни почали об'єднуватися в численні загони і здійснювати напади на міста та шляхетські маєтки. Загін на чолі з І.Бондаренком і Я.Швачкою захопив Махнівку і спробував оволодіти Бердичевом, але під тиском переважаючих сил шляхти

1. Детальніше про друкарню дивіться в книжці J. Rolle " drukarnia i sztуcharnia w Berdуczowi " // Rocznik dla archeologow, numismatow i bibliografow. - krakow, 1871.

вимушений був відступити. Також в районі Бердичева діяв загін К.Крутя і В.Щербини. Згодом, завдяки своїм укріпленням, Бердичівська фортеця перетворилася в один із опорних пунктів конфедератів. Настоятель кляштору о.Йозеф Зволінський дозволив регіментарю Казіміру Пулавському (в деяких джерелах Пулаському) із загоном в півтори тисячі чоловік укріпитися в фортеці, адже саме в цей час конфедерати терпіли поразки від російських військ, що прийшли на допомогу польському уряду. 18 травня до міста підійшло восьмитисячне російське військо на чолі з генерал-майором П.Кречетніковим. Конфедератів було оточено. П.Кречетніков наказав встановити батареї і розпочати безперервний обстріл кляштору. За час облоги монастиря по ньому було випущено 711 гранат, 84 запалювальних бомби, 1569 залізних ядер. Облога тривала понад місяць і врешті-решт конфедерати вимушені були здатися. 28 червня П.Кречетніков з основним військом вирушив до Хмільника, прихопивши з собою 48 гармат і монастирську скарбницю.

Перебування російських військ на Правобережжі дещо поліпшило становище православного населення. В 1771 р., після скарг місцевих жителів, російськими військовими було заарештовано багатьох уніатських священиків і польських урядовців, яких ув'язнили до Бердичівської фортеці. Цю подію в народі стали розглядати як кінець Унії. Саме у цей час в районі Загребелля з дерева будується православна Свято-Троїцької церква. Такий висновок можна зробити з описів храму за ХІХ ст., в яких зазначається, що метричні книги церкви зберігаються з 1771 р. В останній чверті ХVІІІ ст. в бердичівській протопопії нараховувалося 55 православних храмів.

23 січня 1793 р. було остаточно оформлено другий розподіл Речі Посполитої. 7 квітня у містечку Полонному було проголошено Маніфест про входження Правобережної України до Російської імперії, а в 1795 р. було завершено створення Волинської губернії, до складу якої і відійшов Бердичів.

Проте вплив польської шляхти у краї зберігався ще протягом тривалого часу. Зокрема за ними було збережено право власності на маєтки. Адміністративні посади, як і раніше, займали переважно представники шляхти. Указами Катерини ІІ, а згодом і Павла І, підтверджувалися всі привілеї, які мали кармеліти раніше. До того ж, російська влада мала більше можливостей тримати у покорі народні низи, аніж уряд Речі Посполитої. Показовою у цьому відношенні є відозва настоятеля кляштору о.Каспара Цеціновського до католицького населення від 25 червня 1796 р. В ній говорилося: “Мы имеем по милости Божей и благости нашей всемилостивой государыни внешний мир. Бог,

милосердный Отец своего народа, передающий власть от одних к другим, привел нас, после многих мытарств, под могучий скипетр российский и направил сердце всемилостивой государыни нашей так, что она благоизволила сохранить за нами свободное отправление веры и сохранила все старые привилегии, крепкую власть и безопасность имениям нашим… От вас зависит как пользоваться этим миром и становиться с каждным днем достойным этой милости …, будьте готовы на любой призыв откликнуться уважением к правительству и царице нашей”.

Стабілізація життя дала кармелітам можливість протягом 1798-1816 років провести у кляшторі реставраційні роботи. В 1799 р. його покрили мідним дахом, привезеним з Угорщини, у 1803 р. підлогу застелили мармуровими плитами. У 1809 р. Павло Романовський відлив новий дзвін. У 1816 р. завершується будівництво другої башти. На внутрішні реставраційні роботи було витрачено 159 тис. злотих. Шляхтич Франц Ковальський, який відвідав кляштор у 1823 р., писав: " Я не знаю ничего величественнее внутреннего вида костела, блестящее богатство алтарей ослепляет глаза, и обширность храма едва уступает Почаевскому."

Протягом ХVIII ст. відбувається процес становлення Бердичева як значного торгівельно-ремісничого центру Правобережної України. Цьому сприяв ряд факторів. По-перше, зручне географічне положення. Через місто проходив торговий шлях на Захід (Бердичів-Чуднів-Заславль-Острог-Дубно), а також недалеко пролягали відгалудження Чорного і

Кучманського шляхів. Річка Гнилоп'ять, на той час повноводна, як зручна торгова магістраль, з’єднувала Махнівку, Бердичів, Слободище і Троянів. По-друге, на розвиток вплинули привілеї короля Станіслава Августа від 1765 р. на право проведення в місті 10 ярмарків на рік, а також пільги, які власники міста Завіші, а пізніше Радзівілли надавали єврейській общині. Так, наприклад, Матвій Радзівілл надав общині виключне право на торгівлю сукном. І по-третє, Бердичів приваблював тисячі паломників, які йшли на поклоніння Чудотворному Образу Богородиці, що в значній мірі стимулювало розвиток торгівлі і ремесла. З тих пір Бердичів став значним перевалочним пунктом, куди сходилися товари з Західної Європи, Речі Посполитої, Балкан і Росії. Економічний і правовий статус міста приваблював сюди численних єврейських переселенців. М.Грушевський писав: “Але особливо множилися й розвивалися жидівські осади по містах приватних – де спеціальні доходи від Жидів запевняли їм і спеціальну опіку властителів. Вони стають головними огнищами жидівської колонізації – як Дубно, де в початках ХVІІІ в. уже Жиди значно перевисшали християн числом, як константували самі комісари дідичів, як Бердичів, Біла Церква, і т. і.”. За переписом 1765 р. в Бердичеві нараховувалося 1095 осіб єврейської національності. Протягом другій половині ХVІІІст. містечко швидко розросталося. Для обслуговування ярмарків будувалися гостинні двори на вулицях Велика і Мала Юридики (сучасні вулиці Дзержинського і Маркса) та на Загребельній площі, де продавали худобу (поблизу Свято-Троїцької церкви). У 1765 р. східні кордони міста проходили сучасною вулицею Садовою, а далі тягнувся старий ліс. Більшість будинків розташовувалися між річкою і сучасною вулицею Леніна. Першою вулицею, з якої починалося місто була вулиця Кармелітська, що пролягала від річки Гнилоп’яті, вздовж кляштору, до Успенської церкви. На місці парку відпочинку імені Т.Г.Шевченка знаходилося єврейське кладовище. Бурхливе зростання міста не зупинили навіть епідемії чуми в 1770-1772 роках. Вже в 1798 р. в місті проживало 4820 жителів. Двічі з оглядом фортеці і кляштору приїздив до міста польський король Станіслав Август (1781 і 1784 роки). В 1781 р. відвідав Бердичів Великий князь Павло Петрович, майбутній російський імператор Павло І, з дружиною.

ХV – ХVІІІ ст. важливий період в історії Бердичівщини. В цей час відбувалося становлення Бердичева, як важливого економічного і культурно - релігійного центру України. Саме в цей період було засновано або відроджено після татарського лихоліття більшість сучасних сіл району. Сторінки історії міста і околиць протягом розглянутого часу досить яскраві та цікаві і події всеукраїнського значення не оминали цей край.

Бердичів у ХІХ - на початку ХХ ст.

У XІX ст. Бердичів перетворився на значний в Східній Європі торгівельний центр. Цьому сприяло вигідне географічне положення, адже місто знаходилося на торговому шляху із Західної і Центральної Європи в Росію і на шляху з Росії до чорноморських портів. Крім того, новий адміністративний поділ було здійснено так, що місто опинилося на стикові трьох губерній: Київської, Волинської і Подільської. І тому не дивно, що головна митниця на Правобережжі була саме тут. Як і раніше, продовжували діяти попередні чинники торгового успіху: численні паломники до Чудотворного Образу і знамениті ярмарки. Особливо розбагатіли бердичівські купці під час голоду і дороговизни хліба у 1812 р. Економіст А.Суботін в своїй праці “В черте еврейской оседлости” писав: “Бердичевские купцы деятельно посредничали между отдаленными местностями, имели отделения во многих других городах еврейского края и даже агентов во многих городах внутри России за “чертою еврейской оседлости”. Польские паны продавали здесь при посредстве евреев продукты своего хозяйства, а на вирученные деньги, по широте своей натуры, покупали массу разнообразных товаров”. В зв’язку з великим значенням оптової торгівлі, Бердичів був наповнений численними легальними і нелегальними складами, і треба зазначити, що місто в XІX ст. стало одним із головних контрабандистських центрів у

Східній Європі. Цьому сприяли численні катакомби під містом, споруджені ще у середні віки для захисту від набігів татарських орд. У XІX ст. катакомби стали використовувати для переховування контрабандних товарів, крадених речей і безакцизних спиртних напоїв. У 1867 р. губернатор утворив комісію на чолі з місцевим архітектором для їх обстеження. Нею було відкрито 130 підземних ходів і 78 погребів під вулицями: Кармелітською, Махнівською, Білопільською і Соборною площею. Але контрабандних товарів не було знайдено. Знаючи оперативність контрабандистів і хабарництво урядовців, було б дивним, якби комісія щось знайшла. До речі, про кримінальне призначення підземних ходів свідчили у своїх працях А.Суботін і М.Чайковський. Останній, як місцевий житель і лідер шляхетської молоді, очевидно, був добре обізнаним в цих справах.

Найпримітнішим явищем в економічному житті міста, безумовно, були ярмарки, яких нараховувалось до десяти протягом року. Найважливішими серед них були: Онуфріївський (починався 12 червня) і Успенський (починався 15 серпня), що тривали по 6 тижнів,¹ Космодем’янський (починався 1 листопада), Йорданський (починався 8 січня) і Похвальний (починався 23 березня), які тривали по 3 тижні. Всі вони мали міжнародне значення, і сучасники порівнювали їх з дрезденськими ярмарками. Купці приїздили сюди з усієї Російської імперії, з Австрії, Німеччини, Туреччини та інших країн. Товари на них були найрізноманітніші: зернові, льон, вовна, коні (до 30 тис. за ярмарок), вівці (до 100 тис.), велика рогата худоба (до 20 тис.), шкіра, вироби з дерева, посуд, смола, дьоготь, риба, цукор, полотно, сукно, шовк, галантерея, плуги, коси, інші вироби з заліза, ювелірні прикраси. З імпортних товарів були: меблі, кава, тютюн, цитрусові, горіхи, вина, одяг та інше. Особливо славилися ярмарки своїми кіньми. Як писав М.Чайковський, вся петербурзька гвардія їздила на конях куплених у Бердичеві. Під час ярмарків табуни коней, великої рогатої худоби, овець різних порід займали великі території навколо міста. Величезні прибутки приносила торгівля спиртними напоями. Особливо вигідною, незважаючи на суворі переслідування, була безпатентна торгівля. На таких торговців накладалися великі штрафи і навіть могли знести їх будинки.

Всі, хто перебував в місті під час ярмарків, були вражені їх величчю і розмахом. Описувач побуту шляхти першої половини ХІХ ст. Ф.Ковальський писав: “Толпы покупателей и праздных зрителей переходили из одного магазина в другой, мужчины и

1. З 1856 р. Онуфріївський та Успенський ярмарки було переведено до Києва.

женщины, старики и молодые, дамы в изысканных нарядах, сопровождаемые элегантной молодежью, паны и простые шляхтичи осаждали магазины или сами служили для них сильным гарнизоном. По улицам, среди невообразимой толкотни, непрестанно раздавались крики кучеров: “Налево держи! Направо!” Молодежь по большей части красовалась на своих аргамаках. Все продавали, покупали, а иные плутовали без конца. По пути, с трудом протискиваясь меж толпой, мы бегло осматривали блестящие магазины – французские, немецкие, итальянские, русские, греческие, болгарские, а широкой улицей, обстроенной каменными домами, в которых помещались еврейские лавки, текла бесконечная река покупателей.” А ось опис Л.Похилевича: “В многочисленных больших и малых магазинах можно было получить все, чем довольствуется умеренная нужда земледельца и чем удовлетворяются безграничные требования утонченнейшей роскоши вельможи. Этот постоянно многолюдный город во время ярмарки учетверяет свое население”. Згадуваний вже М.Чайковський зазначав: “…а смолы и дегтю столько, что, кажется, хватило бы на всю Россию, а что касается до товаров, женских уборов и украшений, золотых и серебряных изделий, то голова шла кругом. Были гастрономические учреждения, которые сделали бы честь Парижу, Вене, Лондону, и о которых Стамбулу не снилось; были кондитерские, был театр, где давали комедии, трагедии, мелодрамы, был и цирк. Бердичев с Гнилопятью был все равно, что Стамбул с Босфором: кто в нем побывал, тот о нем не забывал, а кто бывал на ярмарках, тот непременно хотел вернуться туда.”.

Крім ярмарків відомими були і місцеві торги, котрі відбувалися 2 рази на тиждень. А. Суботін, досліджуючи стан економіки Бердичева, писав: “Дела всем было много и немудрено, что так росла численность населения. Сюда рвались евреи из местностей более обездоленных, и каждый находил здесь пропитание”. Про розмах торгівлі свідчать такі цифри. Обіг капіталів в 1848 р. складав 23 мільйони рублів, а в 1865 р. вже 40 мільйонів. Про значне накопичення капіталів говорить наявність в місті у 40-х роках 9-ти банків. Всі вони займалися фінансуванням торгівлі та надавали кредити поміщикам під заклад маєтків, врожаю тощо. Цікавими є дані про розподіл купців за гільдіями. Так в першій гільдії було 12 купців із загальним капіталом в 11 млн. 75 тис. руб., в другій – 23 купці з капіталом 1 млн. 860 тис. руб. і в третій – 498 купців, капітал яких складав 10 млн. 577 тис. руб. А.Суботін писав: “Торговое значение Бердичева ясно уже при одном беглом обзоре его торговой площади, всей местности вокруг Успенского Собора, кляштора и прилегающих к ним улиц; только в самых больших губернских городах можно встретить такое обилие торговых заведений: на пространстве около километра тянутся сплошные каменные постройки, нижние этажи которых заняты лавками, а верхние - транспортными, банкирскими, нотариальными, комиссионными и другими конторами.” На січень 1887 р. тут нараховувалося 570 купецьких закладів і 1256 лоточних (в середньому на два будинки припадав один заклад). Відомими в ХІХ ст. були торгівельні фірми Іоліса, Кобилянського, Гальперіна, Магазаннікова, Жирардова, Бродського, Маргуліса, Морозова, Кузнєцова. Також відомими на Україні були бердичівські кредитні товариства та банкірські контори Граєва, Гальперіна, Трахтенберга, Штейнберга.

Але, з прокладенням на Правобережжі залізниць Київ – Одеса (1871) і Київ – Брест (1873), торгове значення міста стало падати.¹ Це пояснюєтья насамперед тим, що з прокладенням залізниць, в інших районах імперії почали з’являтися власні торгівельні центри. Бердичів втратив значення перевалочної бази через те, що товари з Одеси, Варшави, Києва почали йти безпосередньо до місць призначення. Несприятливими для бердичівських ярмарків стали також нові тарифні ставки і зубожіння багатьох польських поміщиків, які були основними споживачами імпортних товарів. В цей період почало різко збільшуватись населення Бердичева за рахунок євреїв, що переселялися із сіл і теж починали займатися торгівлею. Це призвело до небувалої конкуренції і, як наслідок, до зниження торгівельного прибутку. Навіть прибуток у 2% вже вважався значним.

1. Перша вузькоколійка була побудована ще в 1863 р., вона зв'єднала Бердичів з Вінницею.  В 1870р. було прокладено залізницю до Козятина, в 1871 р. до Шепетівки, а  в кінці століття -  до Житомира.

А.Суботін писав: “…торговля измельчала, и многие солидные фирмы сократили, а другие и вовсе прекратили свои дела”. На кінець ХІХ ст. обсяги капіталів на ярмарках складали лише третину попередніх сум, а самі ярмарки задовольняли переважно місцевий попит. Якщо раніше на Онуфріївський ярмарок приганяли до 150 тис. голів худоби, то в кінці століття - 15 тис. Більш-менш тримався Успенський ярмарок. Середній торговий обіг капіталів протягом 25 років зменшився у 7-8 разів проти рівня 1860 р. Кількість купецьких капіталів зменшилася з 628 до 271 одиниць. Але й за таких обставин місто ще залишалося значним торговим центром. Так, за даними професора А.Ярошевича, в 1900 р. торговий обіг складав 17 млн. 900 тис. руб., що перевищувало сумарний обіг капіталів Житомира, Проскурова, Умані, Білої Церкви, Черкас і Вінниці. Ще навіть у 1912 р. за деякими торговими показниками Бердичів випереджав Київ. Якщо річний продаж худоби в Києві складав 3900 голів, то в Бердичеві він становив 19544, м’яса відповідно, в Києві – 13500 пудів, в Бердичеві – 59943 пуди.

Протягом ХІХ ст. сталися значні зрушення в розвитку промисловості міста. Якщо в 1798 р. в Бердичеві діяло 2 підприємства з виробництва шовкових тканин, майстерня з обробки шкіри, цегельня, пивоварня і два млини, то вже в 1845 р. тут діяло 8 підприємств з виробництва цегли, 4 миловарні, воскобійне підприємство, маслозавод, каретна, макаронна і 6 шляпних майстерень. У 1872 р. в місті нараховувалося 25 підприємств мануфактурного типу. В деяких джерелах їх називають заводами і фабриками, але це невірно, так як машини, як правило, застосовувалися рідко і чисельність робітників на більшості з них не перевищувала десяти чоловік.

Відомими підприємцями в Бердичеві були: Дербандеркер, Пивоцький, Рубінштейн, Вайнберг, Абрамович (виробництво цегли); Геллін, Ліберман, Журавський, Цвєт ( випуск венських меблів); Шнайдер, Штеренберг (миловарні); Босин, Майденберг (виготовлення ласощів); Брейфман, Бебель, Ліфшиць (мукомельна галузь); Лейбель і Носх (виробництво крохмалу);– Гребельський (виробництво макаронів); Гробівкер (тютюнова галузь); Сангушко (виробництво сукна); Заходер (золоті і срібні вироби); Маргуліс і Бубіс (виробництво паперу); Беккель, Гольденберг, Дорфман, Бухман, Соболь, Барденштейн (друкарська справа); Бурко, Кобилянський, Ріхтер, Яблонський, Ценшмер, Руб (шкірообробні підприємства).

Промисловий переворот у місті насамперед пов’язаний з відкриттям шкірзавода австрійського капіталіста Ціллера (1864 р.), шкірзавода варшавського купця Шленкера (1876 р.), що був одним з найбільших на той час в Україні, фарфоро – фаянсового заводу купця Зусмана (1890 р.), пивзавода чеського підприємця Чепа, цукрового заводу поміщика з с. Грищківці Ф.Корнілова (1900 р.). Велике значення для майбутнього розвитку промисловості міста мало заснування в 1880 р. Л.Плаховецьким чавунно-ливарного заводу, який спочатку випускав сільськогосподарський інвентар, а згодом устаткування для цукрової промисловості. У 1897 р. завод перейшов у власність акціонерного товариства і отримав назву “Прогрес”. Тут стали

виготовляти апаратуру для винокуріння, сільськогосподарські машини та парові котли. В 1900 р. в місті було збудовано першу електростанцію. Згідно даних А.Суботіна у 1890 р. в місті нараховувалося 30 підприємств, які мали річний прибуток 23,5 тис. руб. Слід зазначити, що в порівнянні з прибутками від торгівлі, ця сума була незначною, особливо якщо порівнювати з торгівлею середини ХІХ ст.

У 1901 р. в Бердичеві відбулася сільськогосподарська і ремісничо-промислова виставка. Головою виставки став один з найбільш прогресивних землевласників повіту А.Косич. До відкриття виставки ним було випущено книжку “Бердичев и Бердичевский уезд”, в якій зазначалося, що на 1901 р. Бердичів ще зберігав певне торгове і промислове значення, але відсутність вільних капіталів стримувала економічний розвиток міста. Більшість наявних капіталів йшла на вирощування буряків і виробництво цукру. На той час в Бердичівському повіті нараховувалося 9 цукрових заводів. Всього в повіті вироблялося цукру у 20 разів більше ніж було потрібно для місцевого населення. Друге місце у загальному обсязі виробництва займали чавунно-ливарна і машинобудівна галузі, які у значній мірі теж були підпорядковані потребам цукрової промисловості. Важливе місце посідало також винокуріння. Всього у повіті діяло 11 винокуренних заводів. У 1901 р. на потреби винокуріння пішло 24% зерна і 68% картоплі, зібраних у повіті.

Характеристика господарства міста була б неповною без розгляду ремісничого виробництва. На початку ХІХ ст. у Бердичеві нараховувалося 4 тис. ремісників різних професій: шевців, чоботарів, кравців, кушнірів, шорників, шнуровщиків, лудильщиків, склярів, мукомелів, ювелірів, швейників, пекарів, мулярів. В місті діяло 68 швейних і 6 капелюшних майстерень, безліч майстерень по ремонту і виготовленню взуття. Як правило, представники однієї професії селилися компактно і утворювали цехи. Про це свідчать назви деяких вулиць, що виникли у ХІХ ст. – Купецька, Ковальська, Гончарна, Свічна та інші. Відомо 104 літописи (пінкуси) єврейських молитовних цехових зборів. Але в останній чверті століття, у зв’язку з бурхливим розвитком промисловості, кустарне виробництво стало занепадати. Так, за даними А.Суботіна, в 90-х роках ХІХ ст. в Бердичеві нараховувалося вже 1600 майстрів-ремісників, з них: 350 взуттєвики, 300 - кравці, 200 - столяри, 100 - кушнірі, 75 - палітурники, 72 - ювеліри, 70 - шмуклери, 64 - бляхарі, 57 - ковалі, 53 - пекарі, 43 - бондарі, 32 - перукарі, 21 - маляри та інші. Крім того, було 200 водовозів, 100 візників і безліч вантажників та чорноробів. Цікаво, що з усього працездатного населення лише 1/3 займалася фізичною працею, а решта - торгівлею та посередництвом. Прибуток ремісників був дуже незначним, дорослі чоловіки мали 1-2 рублі на тиждень, а жінки і діти – від 50 копійок до рубля.

А.Суботін писав: “Критическое положение здешних ремесленников усугубляется тем, что у большинства из них нет постоянной определенной работы, и заказы у многих случайные, тем более что они рвут их один у другого; в следствии этого, бывает так, что еврей-ремесленник несколько дней сидит без всякого дела, когда есть заказы - он спешит его кончить с лихорадочной поспешностью и работает по ночам; если идти ночью по улицам, то там и сям видишь мелькающие огоньки”.

Землі повіту на початок ХХ ст. розподілялися таким чином: з 295 388 десятин 54% належало поміщикам, 42% - селянам, близько 2% - церкві і 0,8% - казні. На сільськогосподарських угіддях вирощували жито, пшеницю, овес, менше - ячмінь, просо, гречку, горох. Значні площі були відведені під цукрові буряки. Продуктивність праці була вищою у поміщицьких маєтках. Поміщики витрачали значні кошти для закупівлі нової техніки, придбання кращих сортів зернових і нових порід худоби. На відміну від селянських господарств поміщики застосовували трьох - і багатопільну систему. Більшість селян обробляли землю дерев’яними плугами, в які запрягали 6 волів або 4-5 коней. Заможні селяни і поміщики застосовували залізні плуги Еккерта і Сакка. Худоба у селян була малопродуктивних порід. Виключення становили коні, які відрізнялися своєю породою. Це пояснювалося тим, що Бердичівщина мала давні традиції у розведенні коней.

Певним економічним осередком у краї був кармелітський кляштор. М.Чайковський писав: "В бердичевской округе были босые кармелиты, но с туго набитыми карманами; гречкосеи и волопасы, они хозяйничали в Скраглёвке и в Скоморохах, имели большие мельницы на Гнилопяти и на Гуйве, погреба под костёлом и лавки возле него, где и торговали, а вся их духовная мощь, весь их разум заключался в бердичевских календарях и в астрономических предсказаниях математика Кисловского, не кармелита и не босого. Мы охотились на лисиц в камышах отцов-кармелитов и отдавали им лисьи шкурки на шубы, занимали у ксёндза Даниеля полновесные червонцы и елизаветинские рубли под проценты и под залог, пили шампанское с ксёндзом-провинциалом Романовским, но между нами не было иных отношений, как между добрыми соседями".

На кінець ХІХ ст. із 11075 десятин міської землі 70% належало графині М.Тишкевич та князю А.Чарторийському (в 1897 р. він продав свої землі в місті братам Рукавішніковим), решта ж - казні та кільком дрібним власникам. На всі ці землі поширювалися права власників на різні види зборів (всього 28 статей). У цьому відношенні Бердичів являв собою дивний феномен анахронізму. Приватновласницькі права на збір податків перепліталися з державними, при цьому, більшість з них не були регламентовані законодавством і залежали від примх власників. Нормативно не визначалися й умови користування землею між її власниками і мешканцями міста. Власникам належала також монополія на продаж товарів першої необхідності, а тому передача права торгівлі давала величезні прибутки. Особливо це стосувалося права на торгівлю худобою і вином. Щорічні прибутки приватних власників за у середині ХІХ ст. складали 120 тис. руб., але вже в 1890 р. - лише 30–40 тис. руб. Як вже зазначалося, це було пов’язано з падінням торгівельного значення міста.

В 1843 р. заможні жителі Бердичева звернулися до уряду з проханням надати Бердичеву статусу міста, зазначаючи при цьому, що Сенат ще в 1801 р. “признал Бердичев коммерческим в Европе местом”. У проханні наголошувалося: “В числе естественных богатств полагается природный ум жителей. Он великими своими успехами принесет пользу государству и честным людям немалую”. Приблизно до тих часів можна віднести слова М.Чайковського, письменника і землевласника з Гальчина: “Удивительной была в то время Бердичевская округа: полно жизни в людях, полно высокой фантазии в шляхте, а оригиналов столько, что можно было подумать, будто рассыпался мешок с ними на бердичевской ярмарке”.

Зовсім іншої думки про місто був Київський генерал-губернатор Д.Бібіков. Він писав: “Бердичев был средоточием контрабандного промысла в том обширном, в правильные формы приведенном виде, в котором едва ли встречался где и когда - либо. Тогда обращались в Бердичеве миллионные капиталы, похищенные утайкой казенных пошлин, и совершались все роды преступлений безнаказательно и безгласно, за взятки в Бердичеве делали все, что хотели. Бердичев был могуществом, спасавшим от суда всякое преступление. Огромные ярмарки соединяли в нем, по несколько раз в год, едва ли не большую часть поляков Галиции, Познани, Царства Польского и западных губерний. Они ехали туда, как по долгу. Бердичев в то время представлял им своими беспорядками и потворством властей подобие самых буйных, беспорядочных польских сеймов, возможностью делать все, предаваться всем порокам и преступлениям, без всякой осторожности. Огромная карточная игра, там происходившая, также служила целью приезда. Поляки проигрывали и утешали себя мечтами в каком - нибудь тайном политическом обществе”.

Був Бердичів і загальновизнаною столицею “Товариства балагурів”, до якого входили прихильники демократизації суспільства, що висловлювали протест проти проявів аристократизму і французоманії, часом у надто цинічній формі. Одягалися вони в стилі бердичівських єврейських візників (свитка з грубого полотна, підперезана черкеським поясом, шкіряні штани, картуз, а взимку - бараняча шапка). Балагури демонстративно виявляли неповагу до існуючих суспільних норм і правил, насміхалися над освітою і хизувалися фізичною силою. Найулюбленішими розвагами в них були полювання на вовків(сам на сам), змагання на конях та гучні гулянки. “Не проходит ныне ни одной ярмарки без какого - либо особого происшествия: то прибьют полицмейстера, кого-нибудь обыграют, или сделают какие-либо буйства”, - писав про них М.Чайковський.

Песимістичні доповіді губернських урядовців заставили уряд перепідпорядкувати указом від 21 лютого 1844 р. Бердичів до Махнівського повіту Київської губернії “под непосредственный и ближайший надзор генерал-губернатора.” Кордон між Волинською і Київською губерніями пройшов за лінією Маркуші – Велика П’ятигірка - Жидовецька корчма - Жидівці (сучасне с. Радянське) - Скраглівка - Чехи (сучасне с. Дубівка). В 1845 р. Сенат надає Бердичеву статусу міста. Тоді ж постало питання про створення герба міста. Справа просувалася дуже повільно. У 1853 р. уряд видав указ, згідно якого поліція у містах зобов’язана була носити каски із зображенням місцевого герба.

У зв’язку з цим, за поданням місцевого землеміра, Київське губернське правління видало розпорядження про використання для цих потреб герба Махнівки. Проте Міністерство внутрішніх справ цей варіант відхилило. Почалася багаторічна бюрократична тяганина. Але на місці, не чекаючи відповіді згори, почали використовувати махнівський герб. Він мав такий вигляд. На зеленому полі було зображено ткацьке приладдя срібного кольору, а саме - бердо, човник і цівку. По обидва боки від них розміщувалися клубки ниток золотого кольору. Згодом місцевий землемір запропонував новий проект: поле герба поділялося на 4 частини. У першій було зображено символ торгівлі – кадуцею, у другій – ріг достатку, в третій – кінь (продаж коней на ярмарках міста був досить значним, крім того в місті було два кінних заводи), у четвертій частині був зображений козак з пікою, як згадка про перебування в Бердичеві С.Палія. Але й цей проект затверджено не було. Тому у місті продовжували використовувати старий махнівський герб.

Система міського управління до 1870 р. базувалася на Жалуваній грамоті від 1785 р. Згідно неї жителі міста поділялися на 6 класів: 1–й – це особи, які володіли нерухомою власністю, 2-й – купці трьох гільдій, 3-й – цехові ремісники, 4-й – приписані до міста іноземці, 5-й – імениті громадяни, тобто особи, що займали виборні посади, вчені, артисти, художники та капіталісти, з проголошеним капіталом в 50 тис. рублів, 6-й – посадські жителі,

Бердичів в ХІХ ст. був важливим осередком польського національного руху. Тут зосереджувався один із центрів Польського таємного патріотичного товариства. Відомо, що в червні 1825 р.

у місті відбулася таємна зустріч одного з керівників “Південного товариства” П.Пестеля з представниками даного товариства. Активну участь взяла шляхта бердичівських околиць в повстанні 1831 р., хоча, як зазначав учасник цього повстання М.Чайковський, далеко не всі йшли до лав повстанців охоче, а швидше зі страху перед суспільною думкою шляхетського середовища. Крім того, за його свідченням, напередодні повстання між польськими шляхтичами і російськими офіцерами (у Бердичеві в цей час розміщувався штаб Охтирського гусарського полку), склалися дружні відносини – вони їздили один до одного в гості, обмінювалися літературою. Виступ шляхти Бердичівщини очолив Карл Ружицький. Спочатку вони діяли успішно і розгромили навіть російський загін поблизу Чуднова, але згодом, біля с. Жеребки, зазнали поразки.

Повстання 1831 р. докорінним чином змінило відношення царського уряду до польської шляхти. В 1832 р. в Бердичеві було закрито кармелітські семінарію і школу. А в 1844 р. - згідно з розпорядженням Волинської духовної консисторії від 17 серпня цього ж року - знамениту друкарню.

В указі від 18 травня 1844 р. причини закриття пояснювалися таким чином: “... для большей правильности в печатании духовных книг, и для отвращения могущих вкрастся в оныя ошибок и злоупотреблений, Государь Император за благо признать изволил Высочайше повелеть ... типографию закрыть и продать с публичного торга”. Звичайно, справжня причина полягала в тому, що уряд мав намір покінчити з польсько-католицьким культурним впливом в Україні. Кармеліти звернулися з проханням дозволити їм друкувати хоча б славнозвісні бердичівські календарі, але і в цьому їм було відмовлено. У 1842 р. у кармелітів було відібрано земельні володіння в Бердичеві, Скраглівці і Скоморохах, а сам монастир переведено на державне фінансування. Для ченців настали важкі часи, тим більше, що після закриття інших кармелітських монастирів в Україні, всі кармеліти з’їхалися у пошуках притулку до Бердичева.

В 1863 р. на Україні вибухнуло нове польське повстання. У Бердичівському повіті повстанням було охоплено близько 20 сіл. Керівниками повстання на Бердичівщині стали Владіслав Падлевський, Адам Пашківський, Платон Крижановський, Олександр Шарамович, Леон фон Чеконський і Адам Вилежинський. Ними розповсюджувалася "Золота грамота", в якій повстанці обіцяли передати селянам безкоштовно землю, сподіваючись на їх підтримку. Але за свідченням М.Чайковського, який підтримував з організаторами повстання зв’язки, деякі шляхтичі зізнавалися, що грамота написана лише для того, щоб відвернути селян від уряду і, досягнувши мети, знову повернутися до старих порядків. Тому селянство поставилося з недовірою до цих обіцянок і не поспішало вступати до загонів повстанців, а в деяких селах навіть допомагало урядовим військам. Повстанцям вдалося зібрати загін чисельністю 400 чоловік. У Бердичеві, в будинку купця М.Шафганеля, було нелегально створено головний пункт зв’язку повстанців Правобережжя із закордоном.

Сутички з урядовими військами тривали протягом тижня (з 27 квітня по 4 травня) і закінчилися розгромом повстанців біля сіл Булан, Біле та містечка Погребище. Телеграфною депешею з Бердичева повідомлялося, що 7 рота Кременчуцького піхотного полку розсіяла польський загін з 300 чоловік в околицях міста і захопила в полон 26 повстанців. Цікавими є дані рапорту начальника Бердичівської повітової поліції Н. Кафтарьова від 22 квітня 1863 р. В ньому повідомляється про розповсюдження в місті прокламацій російської організації "Земля і воля", в якій її члени закликають жителів підтримати польське повстання.

Учасники повстання 1863 р. каралися значно суворіше, аніж повстанці 1831 р. Розстріли, заслання, сибірська каторга, повна конфіскація майна кардинальним чином змінили становище шляхти на Правобережжі. Так, один із непрямих нащадків Яна Тишкевича, Артур Тишкевич, пробув на засланні 20 років і повернувся до Бердичева лише після амністії. Проте головним організаторам повстання в Бердичівському повіті вдалося втекти за кордон і вони були засуджені трибуналом заочно.

У 1866 р. з метою ліквідації кляштору до Бердичева з військовим загоном прибув Київський генерал-губернатор А. Безак. Цьому передувало вбивство невідомими злочинцями настоятеля о.Салезія Мартусевича у власній келії, що стало однією із офіційних причин закриття кляштору. У доповіді міністру внутрішніх справ А.Безак вказував: "Особый вред этого монастыря в политическом отношении доказывается следующими сведениями: в 1861 г. в нем были совершены 3 раза политические манифестации". Приміщення кляштору були конфісковані, і в них розмістили управління повітової поліції та сирітський суд. Будинок друкарні передали міській поліції, флігелі перетворили в конюшні пожежників, а башту - в пожежну вежу. В розпорядженні духовенства залишився лише верхній храм і друга башта. Нижній храм було занедбано. Марія Тишкевич в 1867 р. порушила клопотання перед київським генерал-губернатором вжити заходів "чтобы родовой склеп не мог служить притоном для злоумышленников". У зв’язку з цим підземелля і склепи було

засипано землею, а вікна і двері закладено цеглою. Пізніше там планувалося влаштувати в’язницю, але цей задум не було здійснено. Незабаром у ченців відібрали всі будинки, що їм належали в межах міста. В 1878 р. було ліквідовано монастирське книгосховище, книжки (6 тис. томів) передали бібліотеці Київського університету.

З 1889 р. почалися численні прохання католиків повернути їм будівлі кляштору. В одному з листів до імператора вони писали: "Наша дорогая Чудотворная икона находится в костеле, путь в который только один..., все паломники и молящиеся, дабы войти в храм, должны пробираться через толпы торгующих. Положение это наполняет сердца наши горем, и поэтому мы со слезами молим возвратить нашему костелу свободный храм и колокольню, которая теперь заменяет пожарную каланчу". Нарешті в 1904 р., після перебування в Бердичеві Київського губернатора Н. Клейгельсона, прохання прихожан було задоволено. На той час кляштор і башти перебували у занедбаному стані, в окремих місцях будівлям загрожували обвали, більшість скульптур і барельєфів було зруйновано. Тому настоятель храму Діонісій Боньчковський розпочинає енергійний збір коштів на ремонт святині. Папа Пій X спеціальним указом обіцяє апостольське благословення тим, хто зробить пожертвування на реставрацію. Відновлювальні роботи під керівництвом архітектора Жіллера почалися в 1908 р. і тривали до 1915 р.

У культурному розвитку міста в ХІХ ст. спостерігалося протистояння двох тенденцій. Перша з них пов’язана з віковими традиціями української, польської та єврейської культур, що, своєрідно переплітаючись, надали Бердичеву неповторного колориту. Друга була пов’язана із втягненням краю до більш тісних зв’язків з всеросійським і світовим ринками. Це, з одного боку, збагачувало культуру міста, з іншого - руйнувало його специфічні особливості і традиції.

Яскраві картини культури і побуту польської шляхти в першій половині Х1Х ст. залишив для нащадків у своїх мемуарах М.Чайковський. Він писав: “Польской шляхте в Киеве было не по себе, тогда как в дрянном Бердичеве, в грязи, среди евреев царила свобода и разгул, шляхта чувствовала себя как дома и предавалась полетам высокой фантазии.” В іншому місці він жартівливо пише: “Воздух этой Бердичевской округи был наполнен духом высокой фантазии, вследствии плодородия почвы или, может быть, вследствии еврейских штук.” Енергія, яка раніше витрачалася на боротьбу з козаками, гайдамаками і на конфедерацію, тепер йшла виключно на полювання, картярство і ярмаркові розваги: “Молодежь стала охотиться, разъезжать на

ярмарках, вести точно на масленице разгульную кочевую жизнь, и как прежде переседать с коней на экипажи, так теперь опять садилась на коней. За несколько лет перед этим на 20 миль кругом едва можно было найти пару борзых, а теперь все хлопотали о борзых и верховых лошадях. Экипажи—фи! Они нужны только для стариков и больных. Юноше шляхтичу нужен оседланный конь. Изменился свет, изменились люди!” Далі він доповнює: “Шляхта и холопы гуляли в Бердичеве каждый по своему, но всегда по-козацки!” і наводить приклад: ”Когда парубок хотел погулять на всю ивановскую, в пятницу под вечер, когда евреи прекращают торговлю, и готовясь к шабашу, снуют по улице, как муравьи, молодец седлал своего коня перед махновской, белопольской или житомирской рогаткой, и вскочив на коня, мчался по улице, поворачивал направо, налево и колотил евреев нагайкой; подымалась суматоха, крик, визг…все толпятся, падают друг на друга, сбиваются в кучу, как саранча, и если он так поедет за Гнилопять, то считается молодцом.”

Улюбленою розвагою були кінські перегони, які відбувалися за махнівською рогаткою. При цьому ставки досягали астрономічних сум. Крім того, за словами М.Чайковського, “вся округа была одержима бесом охоты”. З 4-го липня починалося полювання на диких птахів: качок, гусей, дупелів, куріпок, глухарів; на Святого Варфоломія — на вовків; а після Святого Михаїла — на кабанів, лосів і ведмедів.

Але не слід думати, що тільки розвагам присвячували свій час шляхтичі. Багато з них отримували добру освіту, мали великі бібліотеки, писали художні твори, займалися наукою. Вони, як зазначав М.Чайковський: “Внушали молодежи интерес к знаниям, к местным делам и преданиям, и к жизни истинно шляхетской, к сабле, к перу, словом ко всему достойному’’.

На Бердичівщині проживали відомі в ті часи польські літератори М.Чайковський, М.Грабовський, А.Коженьовський, Т.Бобровський. Часто відвідували Бердичів популярні письменники і поети, представники так званої “української школи” в польській літературі: Я.Падура, С.Конопацький, Ю.Грудзинський, С.Гощинський, С.Букар і Т.Букар¹, Г.Ржевуський, брати А.Гроза і С.Гроза. В кармелітській школі міста вчився польський історик і філософ Ф.Духінський. Часто бував у місті польський письменник Ю.Крашевський. Родом з Бердичева був відомий польський філолог Бенедикт Раковецький - син не менш відомого гравера Теодора Раковецького. Відомо, що в 1825 р., на червневому ярмарку в Бердичеві, мала відбутися зустріч Г.Ржевуського з російським письменником О.Грибоєдовим. В 1821р. в друкарні кляштору було надруковано трагедію польського письменника Л.Уницького “Арістобул”. В бібліотеці кармелітського кляштору в 1823 р. літературознавцем А.Галєнзовським було відкрито один з перших творів на польській мові – “Записки яничара”. Його автором був серб Костянтин Михайлович. Написання твору датується кінцем ХV ст. В Бердичеві було виявлено так званий список С, який відносять до ХVІІ ст. Зараз він зберігається в Краківському національному музеї.

З 1858 по 1868 р. у Бердичеві жив "дідусь єврейської літератури" Менделе Мойхер-Сфорім (Ш. Абрамович). Саме в цей період він друкує низку перших в єврейській літературі критичних статей з позицій реалізму. В 1864 р. виходить його повість "Маленький человечек". З їдкою сатирою письменник висміював духовну убогість жителів міста Глупська, в якому всі одразу впізнали Бердичів. Але справжній скандал вчинився після того, як місцеві багатії впізнали себе в його новій повісті "Такса, или банда городских благодетелей". В зв’язку з цим письменник вимушений був переїхати до Житомира.

Неодноразово відвідував Бердичів класик єврейської літератури Шолом Алейхем (С. Рабінович), який в своїх творах часто зображував жителів міста. За його словами, тільки на

1. Теофіл Букар, будучи співпрацівником петербурзького журналу "Баламут", помістив у ньому ряд цікавих нарисів про бердичівські ярмарки.

Ймовірно, що в пошуках старожитностей і народних переказів, як співробітник Тимчасової комісії для розгляду старовинних актів, восени 1846 р. через Бердичівщину проїздив Т.Шевченко, хоча поки що ми не маємо достовірних документальних підтверджень про ці відвідини.

Французський письменник О. де Бальзак восени 1847 р. у дорожніх нотатках писав про місто: “Тут з подивом побачив я будиночки, що танцювали польку, тобто сильно похилені, один вправо, другий вліво, третій вперед, деякі знівечені, багато їх було меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани,…нарешті я побачив справжній степ, бо Україна починається у Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варте… Тут починається український чорнозем,…”. 2 березня 1850 р. в бердичівському костьолі Святої Варвари абат В.Ожаровський повінчав письменника з поміщицею Евеліною Ганською.

3 грудня 1857 р. в селі Терехове, а за деякими даними в Бердичеві, в польській дворянській сім’ї Евеліни і Аполона Коженьовських народився Теодор Юзеф Конрад Коженьовський, майбутній англійський письменник Джозеф Конрад.

Славилась по всій Україні бердичівська книгарня Глюксберга, яка постійно отримувала нові видання з Варшави, Києва, Петербурга, Одеси і Москви.

З Бердичева походила сім’я Рубінштейнів, яка дала світу відомих музикантів Антона і Миколу. Їх дід, Роман Рубінштейн, був одним з найбагатших купців міста. Ним було засноване поселення євреїв – хліборобів (сучасна Романівка). Згідно запису у метричній книзі бердичівської Свято – Миколаївської церкви від 25 липня 1831 р., сім’я Рубінштейнів, яка складала 35 чоловік, перейшла в православну віру.

Характеризуючи освіту, слід зазначити високий рівень і якість знань кармелітської школи (діяла з 1794 до 1832 р.). В цій школі навчалося багато видатних людей, серед яких були Бенедикт Раковецький, Генріх Ржевуський, Францішек Духінський та ін. Навчання в школі було безкоштовним, але навчалися в ній, в основному, представники шляхти. Відомо, що ще в 1780 р. в школі було 6 класів і навчалося 156 учнів. В 20-х роках ХІХ ст. в місті існувала досить відома в Україні школа Вольсея. Англієць Вольсей у свій час був вчителем великого князя Миколи Павловича, майбутнього імператора Миколи І та його брата Михайла. Потім він був директором Рішельєвського ліцею в Одесі, але внаслідок суперечок з Новоросійським губернатором М. Воронцовим, переїхав до Бердичева, де князь Матвій Радзівілл дав йому будинок з парком під школу і 300 тис. рублів на її утримання. Сучасники відзначали надзвичайно високий рівень навчання в школі. Вихованців навчали військовій справі, польській, німецькій, французькій, російській, латинській мовам, їм викладали математику, фізику, поетику, історію. Для викладання запрошували як правило людей відомих. Серед них астроном Кисловський, літератор П.Гулак-Артемовський (проживав у Бердичеві з 1814 по 1817 р.), поет Т.Падура. Музику і танці викладав знаменитий танцюрист з балету короля Станіслава Курц. У зв’язку із значними успіхами учнів, спеціальна комісія надала школі статус губернської гімназії. М.Чайковський, який вчився в школі Вольсея, відзначав, що навчання було тісно пов’язаним з народним духом: "…казацкий дух брал верх, а преподаватели были горячие украинцы, все интересовались запорожской стариной, народными песнями и думами". На жаль, гімназія проіснувала лише три роки. Після смерті Вольсея почалися суперечки про те, якою має бути школа за своїм духом і орієнтацією. Візітатору учбових закладів графу Пляттеру, католику і людині прозахідної орієнтації, не сподобався слов’янський дух школи. Колишній учень цієї школи М.Чайковський писав: "Граф Пляттер был весьма ревностным католиком, и его не так тревожило кременецкое вольтерианство, к которому он привык, как бердичевское казачество, напоминавшее ему злые часы Польши и Литвы, и вешанье иезуитов". Врешті-решт князь Радзівілл відмовився фінансувати школу і її було закрито.

У 1825 р. в місті було відкрито чотирикласне училище, в якому 8 вчителів навчали 182 учні. З 1829 р. почало діяти парафіяльне духовне училище. В 1864 р. було проведено шкільну реформу. У відповідності з "Положенням про початкові народні училища" запроваджувалася єдина система народної освіти, до якої належали школи, підпорядковані міністерству народної освіти, і церковно - приходські школи. Відбулися зміни і в ланці середньої освіти. Згідно положення від 18 листопада 1864 р. створювалися класичні і реальні гімназії, право на навчання в яких надавалося всім станам.

На початку ХХ ст. в Бердичеві існували: 7-ми класне комерційне училище імені О.С. Пушкіна (сучасний будинок педучилища), 8-ми класна жіноча гімназія В. А. Усаневич (старе приміщення школи №2), 7-ми класна приватна жіноча гімназія (була розташована на сучасній вулиці Свердлова), 7-ми класне жіноче комерційне училище, школа учнів-ремісників, дво- класне міське училище, державне двокласне єврейське училище, чотири церковно - приходські школи, початкове училище товариства приказчиків, дві приватні чоловічі школи 3-го розряду, п’ять приватних жіночих шкіл 3-го розряду, жіноча професійна школа (на місці колишньої школи № 9), талмуд-тора і 10 хедер. В селі Зозулинці під керівництвом генеральші М.Маріуци-Гріньової діяла сільськогосподарська школа.

Цікавими для характеристики громадського і культурного життя міста є перелік добровільних товариств і союзів початку ХХст. До них входили: ліга для боротьби з туберкульозом, товариство допомоги бідним євреям, товариство допомоги бідним ученицям, товариство “Гостинный дом”, товариство купців, музично-драматичне товариство, товариство лікарів, товариство квартирозйомщиків, товариство любителів тварин, товариство любителів давньоєврейської мови. Товариством любителів польської книги (керівник К.Качковський) було відкрито в Бердичеві ряд книгарень. Економіст А.Суботін писав: “Общественных учереждений в Бердичеве более, чем во многих других городах, но их развитие с упадком города приостановилось; более внимания обращает на себя еврейская благотворительность. Давно уже здесь устроено еврейское общество для призрения бедных, которое имеет более практический характер и помогает не простым бедным и неимущим, а по преимуществу торговцам и ремесленникам, пришедшим в упадок впоследствии несчастных обстоятельств,

т.е. стремится несколько поднять людей трудовых. Членов в этом обществе довольно много. Есть у евреев еще общество “для призрения вдов и сирот”. Доходы его образуют: членские взносы, пожертвования, лотереи и сборы на свадьбах.

В Бердичеве существует несколько обществ гостеприимства, цель которых - доставлять пищу бедным, есть даже общество помощи бедным роженицам. Кроме того, при каждом молитвенном доме есть особый благотворительный кружок, помогающий бедным сочленам. Организованы они просто, без излишней регламентации, сама администрация или ничего не стоит, или обходится очень дешево. Все это позволяет достичь результатов при малых средствах. Кроме организованной помощи бедным, здесь, как и везде у евреев, более состоятельные помогают особо неимущим, реже - в виде подачек и беспроцентных ссуд, чаще - в форме приглашения к себе на шабес. Бывали случаи, когда бедные евреи угрожали богатым погромами, если те отказывались от благотворительности”.

Значним культурним осередком і центром релігійного життя залишався протягом ХІХ ст. кармелітський кляштор. В його бібліотеці було зареєстровано 2078 назв книжок, а їх загальна кількість сягала до 6 тис. томів. Всі, хто бував в той час у Бердичеві, були вражені релігійно-духовною величчю, красою і естетичним оформленням кляштору босих кармелітів. Відомий історик архітектури Г.Лукомський писав: "В этой барочной постройке есть много национального, польского, отличающего это сооружение от подобных же в Италии, всегда более строгих в пропорциях. Пышность, помпезность и какой-то специфический польский пафос, типично панский, именно магнатский жест, особенно характерный для композиции храма". В 1856 р., до сторіччя коронації Образу Богородиці, відбулося свято нової коронації. Першу корону було викрадено в 1831 р., і дублікат виготовили на кошти місцевої шляхти. Але згодом і дублікат був викрадений, тому у 1844 р. папа Пій ІХ подарував кляштору нову корону.

Крім кляштору, католицька церква мала в Бердичеві також приходський костьол (фару) Святої Варвари, збудований в першій половині ХІХ ст., та ряд капличок.

Серед православних храмів найдавнішою була вже згадувана Михайлівська церква, побудована ще в XVI ст. Василем Тишкевичем. В роки Барської конфедерації цей храм було спалено у зв’язку з тим, що священики церкви вимагали повернути Чудотворний Образ. У Житомирському обласному державному архіві зберігається скарга настоятеля Бердичівського Успенського храму Петра Борковського до Волинської консисторії,

в якій він повідомляє, що кармеліти на місці спаленої Михайлівської церкви побудували школу. Пам’ятки про дану церкву зберігалися ще до кінця ХІХ ст., серед них Євангеліє, надруковане в Москві в 1717 р., з надписом про те, що його купив за 14 битих талерів мешканець Бердичева Панько Закосей і подарував Михайлівській церкві, дзвін, взятий на вежу кармелітського кляштору, деякі документи на право володіння земельними угіддями та кам’яні хрести, що згодом були перенесені на цвинтар.

На території сучасної Соборної площі протягом 1815-1837 рр., на місці старої дерев’яної церкви, що була побудована в 1611 р., було споруджено із каменю Успенський собор (в 1934 р. був зруйнований більшовиками). У соборі зберігався Служебник стародавнього друку з надписом:”Во имя Отца и Сына и Святаго Духа, Святой Живоначальной Троицы. Мы казаки, обыватели города Медведовки, казаки войска Запорожского: Матиаш, Сидоренко, Данило Андриевич, Корний Яцкович, сию книгу, рекомую Служебник, которую спасли из рук неверных татарских, за гетманства пана Богдана Хмельницкого, за его счастливым рыцарством, …надали честному господину отцу Григорию Максимову, служителю храма Успения Пречистой Богородицы у города Бердичева, за которую он должен просить Господа Бога за отпущение грехов наших, так он Григорий пока жив есть, а по смерти его кому останется”. Будівництво Собору було розпочато

В 1748 р. Варварою Завіш, власницею Бердичева, було побудовано дерев’яну Свято - Миколаївська церкву, в якій зберігалась стародавня ікона Миколи Чудотворця, що вважалася чудотворною. Цій церкві Варвара Завіш подарувала також Ікону Матері Божої. В 1910 р. на місці Свято – Миколаївської церкви побудовано новий кам’яний храм.

В 1836 р. в районі Загребелля, на місці старої дерев'яної церкви, яка існувала ще з ХVIII ст., було побудовано кам'яну церкву. При ній діяло приходське духовне училище. До цієї церкви було приписане с. Радзівіллівка (сучасне с.Підгороднє). А неподалік від білопільської застави, за містом, на загальному

Бердичів був значним єврейським культурно-релігійним центром. Рабин Леві Іцхак Бен Меір (був рабином в Бердичеві з 1785 до 1810 р.) писав, що місто стало одним із найважливіших осередків єврейської мудрості: “Що скажу чи напишу? Коли в країнах, де раніше тікли річки води, де великі законопокладники Талмуду росли, як трава у полі, там нині безводна пустеля. Зате в нас, де раніш і не чули про вчення єврейського закону, потікли ріки води і не проходить року, в якому би не було видано безліч вчених і святих книжок”. В зв’язку з цим місто постійно відвідували євреї з багатьох країн світу. Саме в Бердичеві було систематизовано юдейське вчення хасидизм. На території сучасного парку культури і відпочинку ім. Т.Г. Шевченка було старе єврейське кладовище, перші поховання на якому датуються ще ХVІ ст. Тут було поховано багато відомих цадиків і рабинів. Наприклад: реб–Лібер з Бистрика, який помер на 112 році свого життя, його батько реб–Ашкеназі, талмудист Мойсей та інші. Старожили Бердичева пам’ятають дуже стару грушу, яка росла в східній частині кладовища. Євреї називали її “святим деревом предків”.

В 60-х роках ХІХ ст. в Бердичеві було дві єврейські друкарні, книжки з яких розходилися по всій Європі. В одній з них, яка належала купцю Якову Шефтелю, було видруковано знамениту збірку "Єврейська народна бібліотека". Євреї всієї Росії добре знали Бердичівські видання талмудів з гарним шрифтом і в чудових обкладинках.

У 90-х роках в місті нараховувалося більше десяти синагог і 67 молитовних домів, серед яких виділялася хоральна синагога (будинок сучасної рукавичної фабрики). А.Суботін про неї писав: "Здешняя хоральная синагога, расположенная у главной площади, представляет опрятное невысокое здание, внутри помещение менее чем на тысячу человек, хор, с хорошо подобраными голосами, кантор с хорошим баритоном. Внутри синагога похожа на лютеранскую церковь: колонны, ряды скамеек, хоры, на которых помещаются женщины. Вечерняя служба производит довольно стройное впечатление и, как бы, переносит во времена древнего культа". В 20-х роках ХІХ ст. письменник Іцхак Бер Левінзон організував гурток шанувальників просвіти, завданням якого було навчати єврейську молодь не тільки Талмуду, а й світським наукам. Продовжував його справу лікар Ротенберг, за сприянням якого було засновано громадську бібліотеку і гімназію. Але глибокого впливу на широкі верстви єврейського населення цей рух не мав.

Проте, змальовуючи красу храмів і колорити знаменитих ярмарок, сучасники описували і негативні сторони побуту та

В нецентральных частях города дома больше одноэтажные в 3-4 окна, многие покосившиеся, с выбитыми окнами; на окраинах и в предместье, особенно на Песках и Качановке, жалкие мазанки, не заслуживающие названия жилищ человеческих; да и значительное число их вовсе не пригодно для жилья, и только еврей-фаталист решается их нанять, нередко рискуя быть погребенным под развалинами своей хибары. На всех зданиях города лежит печать упадка и обветшания. Все как-то опустилось, осунулось, новых построек не созидается, старые плохо поддерживаются; видно, что город переживает кризис.

Главные улицы вымощены крупным булыжником, и езда по них для людей слабонервных сопряжена с довольно неприятными ощущениями. Остальные улицы и переулки в остальное время года представляют собою обширные топкие пространства, так что невольно дивишься, как справляются с этими пространствами здешние еврейчики в их плохой сквозной обуви. Улицы эти созданы не для соединения обывателей, а скорее для разобщения их; потому-то народонаселение и толпится более в центральных частях, где мостовая дает возможность для сношений. Тротуаров в городе можно сказать не существует; только в торговых частях есть некоторый намек на них, да около лавок узкие полоски; в остальных частях города только около некоторых домов набросаны плиты и крупные камни, представляющие немалую опасность в темное время для ног обывателей, так что в этой части города если и существуют тротуары, то не для того, чтобы по ним ходить, а чтобы их обходить. Освещение существует только на главных улицах в виде тусклых фонарей; большая часть города погружена во мрак. Это зависит и оттого, что освещение не на главных улицах возлагается на самих домохозяев в виде особой натуральной повинности; при оскудении же домохозяев повинность эта не выполняется. Город лежит при болотистой реке Гнилопяти, одно название которой даёт неутешительное представление о её санитарных свойствах; при городе река эта запружена, и обширный пруд служит главным рассадником заразы; в него сваливаются нечистоты, мусор, трупы животных; в нём стирают бельё, поят и купают скот, в этой же желтоватой жиже купаются и люди, принимая её за воду. Каждую весну пруд заполняется трупами незаконорожденых младенцев.

Местная муниципалия не имеет средств для наведения санитарного порядка. Антисанитарные условия более всего заметны на низменных окраинах города, где гнездится беднота, усиливающая вред ещё и своей неряшливостью. Большинство домов здесь не имеет дворов, и всякие остатки и отбросы сваливаются около домов и на улицу. Роль санитаров отчасти исполняют здесь свиньи, которые сами ищут себе корм. Количество смертей и болезней уменьшается благодаря тому, что город находится на открытой, хорошо продуваемой ветрами местности, и с другой стороны, население большую часть дня проводит на улице”.

Щільність населення була дуже великою: в середньому на один будинок припадало 30 чоловік. Більшість будинків являли собою жалюгідні халупи з 2-3 кімнат, у кожній з яких проживало 3-6 чоловік. Приміщення коштували дуже дорого. Часто 2-3 сім’ї наймали одну кімнату.

Особливо жахливим було становище в районах Піски і Качанівка. Газета “Московские ведомости” за 1869 р. писала: “В тех местах, где живет беднейшая часть еврейского населения, улицы не шире 1,5 сажен, на них с двух сторон обвалившиеся домики, один возле другого, у кого без крыши, у кого нет окон, у кого целой стены; на пространстве улицы пред домом десятки детей, почти голых, валяются в грязи”. Частим явищем в місті були пожежі. Особливо значними вони були в 1831, 1851, 1864 роках.

Кожен рік міські власті зносили частину будиночків, що викликало плач і крики їх мешканців. Це призводило до ще більшої скупченості жителів і поглиблювало антисанітарний стан міста, тому що нові будинки майже не будувалися. Особливо важким стало становище єврейської бідноти з 80-х років ХІХ ст.. За даними А.Суботіна, близько 10 тис. жителів міста не мали роботи і ледь-ледь зводили кінці з кінцями. У 1870 р. смертність перевищувала народжуваність на 2,37%. Губернська газета “Волинь” в 1904 р. писала: “Население Бердичева пребывает в чрезвычайно тяжелом положении. Безработица охватывает большую его часть”. Відома скарга жителів міста урядові від 1846 р. на власника міста князя Радзівілла у зв’язку з накладенням на населення надмірних податків.

Недоплата з податків на 1890 р. досягала вже 2000 рублів, або 53% належної суми, з яких 83% вважалися безнадійними для сплати. Коробочний збір в 1887 р. складав 40,5 тис. рублів. Право його стягувати, як і всюди, здавалося в оренду, але в Бердичеві мало хто хотів цю оренду брати, тому що це не давало такої вигоди, як в інших містах.

Більш втішним було становище на околицях міста. М.Чайковський у своїх спогадах писав: “Малороссы народ трудолюбивый, добросовестно исполняет свои обязанности, не гуляки, не пьяницы, не требуют больших денег, и не копят их, но стремятся к домашней жизни, любят семью, соловья, цветы. Крестьянские хаты в окресностях Бердичева были очень опрятны, там было множество садов, обилие воды, народ был бойкий, необыкновенно смышленный, привязаный к справедливым и добрым панам, козацкий дух сохранился здесь быть может более, чем где бы то ни было на Украине.”

Схожими були відгуки землевласника А.Косича, який писав, що селяни околиць Бердичева: “...держатся преимущественно земледелия, добывая из земли почти все средства своего существования и, благодаря хорошей почве, умеренному климату, не прилагая большого труда, довольствуются немногим; привязанные к своему дому, семье, а потому в отхожие промыслы отлучаются редко, ... а также не ищут переселений. Вполне зажиточных крестьян немного; с другой стороны мало и бедствующих, недоимок у крестьян нет, хотя – немного и сбережений. Снаружи крестьянские избы имеют довольно приличный вид, и летом деревня, в особенности издали, с белыми домиками, окруженными зеленью, с выдающимся зеленым куполом церкви, представляет даже красивый вид”. Основною будівлею на селі була крита соломою побілена мазанка. Більшість будиночків мали одну кімнату без сіней з двома маленькими вікнами, через що світла в них було мало. Більш заможні селяни мали будиночки з двох кімнат і сіней. Сучасники відзначали також релігійність і вірність патріархальним традиціям, доброзичливість, привітність селянського населення. Водночас, рівень освіти селян був невисоким – лише 4% на початок ХХ ст., в той час як у Бердичеві ця цифра сягала 30%. Селяни взагалі з недовірою ставилися до шкільної освіти.

На той час можна стверджувати про більш – менш задовільний фізичний розвиток сільського населення (за даними А. Косича середній зріст новобранців з сіл був на 6% більшим, ніж в жителів Бердичева, а обсяг грудної клітини, відповідно, на 5,6%) і це незважаючи на недостатнє харчування. Повсякденну їжу селян складали житній хліб, борщ, каша, приправою для яких в скоромні дні було сало, квашена капуста, галушки, вареники. М’ясо вживалося дуже рідко, тільки на великі свята. Рідко вживали домашню птицю і яйця. Вони йшли в основному на продаж. Це стосувалося також і молочних продуктів. Для більшості міського населення харчування було одноманітним: хліб, часник, цибуля, оселедець, влітку – огірки. Гарячу страву готували раз в тиждень. Заможні міщани їли суп з великою кількістю смаженої цибулі, перцю і часнику, кошерне м’ясо, рибу, домашню птицю. Перевагу надавали пшеничному хлібу.

Якщо говорити про медичне обслуговування населення, то слід зазначити, що до середини ХІХ ст. в місті існували аптека і лікарня при кляшторі та військовий госпіталь, яким керувала сестра відомого російського героя Дениса Давидова. З середини ХІХ ст. діяли 2 лікарні на 50 місць. На початку ХХ ст. в місті

існували: безкоштовна амбулаторія, земська лікарня (на території сучасної міської лікарні), єврейська лікарня, лікарня товариства Червоного хреста, пологовий будинок, тюремна лікарня і богодільня (сучасний будинок санепідемстанції). У місті існувало також 14 аптек. Відомо, що 19 квітня 1861 р. Бердичів відвідав лікар М.Пирогов. Особливо вражала сучасників єврейська лікарня, для якої придбали найкраще приміщення в місті - палац Тишкевичів, що був оточений великим садом (цей палац розташовувався на місці сучасного будинку міськдержадміністраціЇ). А.Суботін писав: "Больница устроена более чем розкошно: просторные, чистые палаты, широкие чистые коридоры, масса света и воздуха, все необходимые условия. Аптека, баня, кухня, прачечная и прочие - устроены с такими удобствами, которым могут позавидовать многие наши столичные больницы. Всего более импонирует большая палата - бывший танцевальный зал польских магнатов, с мраморными колонами и стенами. Там, где когда-то раздавались весёлые звуки оркестра, и красивые пани в своих живописных костюмах отплясывали живописную мазурку, где было столько блеска, роскоши, изящества, - там теперь лежит десяток изможденных евреев, надломленных в борьбе с жизнью".

В ХІХ ст. в місті нараховувалося 11 вулиць, 80 провулків, 4 площі (Сінна, Хлібна, Ринкова і Кінна), 4 мости (Новий, Старий, Чуднівський та Кладки), 4 поліцейські дільниці, в’язниця, 4 пожежні команди. З 1870 р. через місто проходила міжнародна телеграфна лінія Калькутта – Карачі – Бушир – Тегеран – Єреван – Тифліс – Сухумі – Керч – Одеса – Бердичів – Варшава – Берлін – Лондон. Приміщення телеграфу розміщувалося на сучасній вулиці Луппова. Між Бердичевом і Житомиром регулярно курсував диліжанс.

На початку ХХ ст. популярними в місті були кінотеатри “Новий час”, “Наука і життя”, “Аполло”, “Аврора”, “Модерн”, “Ілюзіон”, театри Шеренціса, Загерса і ряд кабаре та вар’єте. Модними були фотосалони Рудикова, Зільберберга, Розенбаума. В місті діяло 4 бібліотеки та читальня. В 1912 – 1914 рр. в місті виходила щоденна газета “Южная молва”.

В розкішному саду “Ельдорадо” по вул. Білопільській (територія сучасного будинку культури заводу “Прогрес”) грав оркестр і гуляла вишукана публіка. Місцем відпочинку був також сад “Тіволі”. Гості могли зупинитися в готелях: “Савойя”, “Континенталь”, “Варшава”, “Золотой якорь”, “Бельвиль”, “Париж”, “Европейская”. Для послуг гостей діяло 18 постоялих і заїжджих дворів. Крім того, в місті нараховувалося 4 трактири, 80 шинків та казино. Користувався популярністю літній цирк, який був розташований на території сучасної вулиці Шевченка поблизу військового штабу. Тут виступав відомий борець Піддубний.

Особливо запам’яталися бердичівлянам виступи дресирувальника Ю. Дурова; в один з своїх приїздів він їхав з вокзалу до цирку на свині. Про цей цирк А.Суботін писав: “Это был деревянный большой балаган на 400-500 зрителей, роль фойе исправляет огороженный рогожей загон, где публика топчется в грязи около буфетных стоек.” Старий цирк був розташований на місці сучасного будинку поштамту, з ним пов’язана страхітлива трагедія: під час вистави “Страшний Суд”, коли святкували новий 1883 р., актор, що виконував роль чорта, кинув факел в діжку з гасом. Це спричинилося до пожежі, під час якої, за одними даними, загинуло 250 чоловік, а за іншими - 600. Чутка про це поширилась по всій країні. Імператор Олександр ІІІ виділив сім’ям загиблих 4 тис. руб.

Центр міста (Соборна площа) був зв’язаний з вокзалом конкою. Розвезенням бажаючих займалося безліч візників на бричках, каретах, фаетонах.

Існує стара польська приказка “в Бердичів як на прощу”. Її зародження ми, певно, можемо віднести до ХІХ ст. Це зрозуміло, адже саме в ці часи місто набуває слави на європейському рівні як торгівельний центр і важливий культурно-релігійний осередок. Прославилося місто і своєрідним менталітетом його мешканців. Недаремно А.Косич писав: “С именем “Бердичев” в понятиях русского общества представляется что-то странное, анекдотическое. Сложились целые легенды об этом городе."

Таким зустрів Бердичів ХХ ст., всі катаклізми якого не обійшли місто і відбилися в його історії. Але це тема для окремої розмови.

Післямова

В епоху індустріального суспільства і політичних потрясінь ХХст. Бердичів втратив багато своєрідних рис, але будемо сподіватися, що розвиток історичного краєзнавства допоможе зберегти й відродити кращі традиції і духовні надбання минулого.

Література і джерела.

Антонович В.Б. Монографии по истории западной и юго-западной России. - К., 1885.

Антонович В. Козловский К. Грамоты Великих князей Литовских.- К., 1868

Акты относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографической комиссией. Т.3.-С-П б. 1861.

Археологія УРСР.-К., 1971. Т. 1-3.

Архив Юго-Западной России, изданный Временной комиссией для разбора древних актов. Т.2,Ч.3,К., - 1868; Т.1,Ч.7,К.,1876; Т.1, Ч.6, - К.,1886; Т.2, Ч.5, Ч.7. - К., 1890; Т.3, Ч.2, - К., 1894.

Батюшков П.Н. Волынь: исторические судьбы юго-западного края. - С-Пб.,1888.

Бердичевская трагедия / Волынские епархиальные ведомости. – 1883. - №3.

Блажкун О.С., Шатило Н.М. Знай свій рідний край / Бердичів-реклама. –1994, №33, 34, 35,37, 38, 41, 42. 1995, №1, 7, 13, 20, 25, 30.

Богун Г.Г. Археологічні пам’ятки Бердичівського району( Наукові записки Бердичівського педінституту) Т.2.-Бердичів, 1961.

Богун Г.Г. Археологічні пам’ятки р. Гнилоп’ять. // Старожитності Східної волині. Праці комплексної експедиції Чернівецького державного університету. - Чернівці, 1960.

Богун Г. Г. Назва Бердичева слов’янського походження // Тези доповідей і повідомлень на звітній науковій сесії кафедр Бердичівського педінституту за 1965 р. Бердичів, 1966.

Богун Г.Г. Про походження назви і виникнення міста Бердичева / Український історичний журнал. – 1968. - №5.

Ванат Б.Й. Санктуарій Матері Божої Шкаплерної у Бердичеві. - Краків. - 1998.

Весь юго-западный край. Справочная и адресная книга. - К.,1913.

Винокур І.С. Історія і культура черняхівських племен. - К.,1972.

Винокур І.С. Старожитності Східної ВОлині.-Чернівці, 1960.

Восстание 1863 г. Сборник документов. - К.,1963.

Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от пол. XIV в. до Люблинской унии // Архив Юго-Западной России. Т.2, Часть VII.- К., 1890.

Города России в 1910 г. - С-Пб.,1914.

Гончаров В. Райковецьке городище. - К., 1950.

Гончаров В.К. Посад і сільські поселення коло Райковецького городища // АП УРСР Т.1. - К., 1949.

Греков Б.Д. Киевская Русь. – М.,1953.

Грушевський М.С. Історія України – Русі. Т.1 – 9. – К., 1991 – 1996 (Репр.).

Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли. - К., 1993.

Документи Богдана Хмельницького. - К., 1961.

Елисаветский С. Я. Бердичевская трагедия. – К., 1991.

Журнал генерал-майора и кавалера П. Н. Кречетникова // Чтение в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. Кн.3. - М.,1863.

Записки янычара. Написаны Константином Михайловичем из Островицы. – М., 1978.

Історія міст і сіл УРСР. Житомирська обл. - К., 1973.

Каган А. Шолом Алейхем. – М., 1961.

Казмірук А. До історії міста Бердичева. - Рад. шлях.- 1940.- 30 травня, 16 червня.

Каманин И. Переписи еврейского населения в юго – западном крае в 1765 – 1791 гг. // Архив Юго – Западной России. Т.2. Ч. 5. - К.,1890.

Ковальский Ф. Бердичевская ярмарка / Киевская старина. -№ 6.-К., 1893.

Косич А.Бердичев и Бердичевский уезд. - К.,1901.

Краткая еврейская энциклопедия. Т.1. - Иерусалим, 1976.

Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький.- К., 1954.

Курінний П.Раєцька могила на Бердичівщині. Коротке звідомлення ВУАК за 1926 р. – К., 1927.

Літопис Самійла Величка . - К., 1996.

Літопис Руський. - К., 1989.

Мердер А. Бердичев в 40-х годах. // Русская старина. - М., 1901.

Мицак Ю.А. Максим Кривоніс / Український історичний журнал.- 1992. - №1.

Мовчанівський Т. Бердичівський державний історико-культурний заповідник. – Харків, - 1931р.

Наумчук С.М. З приводу замітки Г.Г.Богуна про походження назви м.Бердичева / Український історичний журнал. – 1969. - №11.

Несвіт Н.В., Степура О. Я. Літопис у камені.- К., 1972.

Памятники изданные временной комиссией для разбора древних актов.Т.1 - К., 1848.

Петроков И. Бердичев. – К., 1882.

Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. - К., 1864.

Райковецьке городище ХІ – ХІІІ ст. // Наукові записки інституту матеріальної культури. – Кн. 5-6. – К., 1935.

Рычка В.М. Формирование территории Киевской земли. - К.,1988.

Сборник летописей относящихся к истории Южной и Западной Руси. – К. , 1888.

Светланов Ю. Жизнь и творчество Менделе Мойхер – Сфорим // Менделе Мойхер Сфорим. Маленький человечек. – М., 1961.

Семенов П.П. Живописная Россия. Т.5. Ч.1. – М., 1897.

Смирнов Г.И., Шкляр В.И. – Трудовая поступь завода-ветерана. – К., 1980.

Статистическое описание Киевской губернии.ЧастьI.-С-Пб., 1852.

Субботин А.П. В черте еврейской оседлости. - С-Пб., 1890.

Топографическо-статистические материалы юго-западного края. - К., 1882.

Фундуклей И.Статистическое описание Киевской губернии. Ч.І. – С-Пб., 1852.

Чайковский М. Записки Садык - паши. / Киевская старина. - К., 1891.

Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. - К., 1992.

Яковенко Н. Українська шляхта Волині і Центральної України в XY - XYII ст. - К. , 1993.

Banczkowski D. Historia pokarmelitanskiego klasztoru w Berdicsowie.-Warsz., 1912.

Brikowska M. Architektura Karmelitow bosych w XYII-XYIII. - Warsz. ,1991.

B.J. Wanat. Zakon Karmelitow bosych w Polsce. - Wydawnictwo oo. Karmelitow bosych. - krakow, 1979.

Wielka enzyklopedia powszechna. Т.VІІ - Warsz., 1892.

ДОДАТОК

Статистичні дані щодо кількості населення Бердичева
в ХІХ – на поч. ХХ ст.

1798 р. 4 820 чол.
1846 р. 41 000 чол.
1863 р. 51 000 чол.
1891 р. 77 823 чол.
1910 р. 77 000чол.

Статистичні дані по Бердичівському повіту за 1882 р.

3 стани, 16 волостей, 10 поштових станцій, 183 населених пункти, площа — 2997,3 кв.версти.

179 741 жителів Число одружень за рік — 360. Народилося чоловічої статі — 1036, жіночої статі — 781. Померло чоловічої статі - 686, жіночої статі — 613.

Статистичні дані по деяких волостях на 1888 р.

Солотвинська волость.

Солотвин. 210 дворів, 1621 жителів, однокласне парафіяльне училище (поміщик граф Ледоховський, в оренді у фабриканта Ф.Терещенко).

Никонівка. 83 двори, 694 жит.

Кукільня. 50 дворів, 326 жителів, поміщик Войцеховський.

Половецьке. 76 дворів, 593 жителів, поміщик Соколовський.

Журбинці. 75 дворів, 579 жителів, поміщик Ф.Терещенко, з 1886р. діє церковно-приходська школа.

Скаківка. 84 двори, 657 жит.

П’ятківська волость.

Слободище. 172 двори, 1417 жителів, з 1870 р. діє однокласне парафіальне училище.

Соснівка. 65 дворів, 515 жителів.

Швайківка. 128 дворів, 1233 жителів, поміщик Ф.Терещенко, з 1863р. діє церковно-приходська школа.

Янушпільська волость.

Буряки. 145 дворів, 1165 жителів.

Озадівська волость.

Голодьки (суч. с. Мирославка). 91 двір, 788 жителів, поміщик Ф.Терещенко.

Райки. 81 двір, 673 жит.

Райгородок. 70 дворів, 682 жителів, поміщик М.Мазаракі.

Діють кінний млин та свічковий завод. Церква Покрова Святої Богородиці. Відома з 1771 р.

Озадівка. 80 дворів, 682 жителів, поміщик Д.Лазарєв. Діє винокурня.

Статистичні дані по деяких селах Бердичівського повіту за 1864р.

Скраглівка. 980 жителів. До 1843 р. у власності кармелітів. Церква в ім’я Іоана Богослова.

Гришківці. 337 жителів. Поміщик І.Пашковський. Свято-Троїцька церква, побудована в 1775 р.

Терехова. 543 жителі. Поміщиця Є.Пільховська. Церква Святої Параскеви, побудована в 1770 р.

Кикишівка. 475 жителів. Поміщик О.Борженський. Церква Святої Параскеви, побудована в 1759 р.

Красівка. 354 жителі. Поміщик А.Грохальський. Церква Різдва Богородиці, відома з 1783.

Закутинці. 417 жителів. Поміщик Ф.Вележинський. Церква Покрова Святої Богородиці.

Садки. 378 жителів. Поміщик В. Тишкевич.

Великі Гадомці. 354 жителі. Поміщики С.Жизновський і Х. Карський. Церква Покрова Святої Богородиці.

Хажин. 518 жителів. Поміщик І. Мазаракі. Церква Михайлівська.

Іванківці. 742 жителі. Поміщик М. Журавський. Церква святого Димитрія, побудована в 1843 р.

Великі Нізгурці. 1152 жителі. Поміщики П.Станкевич, А.Тршецяк, А.Мізенкампф, Ю.Кліненберг, К.Меленевська. Церква Святої Параскеви.

Бистрик. Населення: 530 жителів. Поміщик А.Давидовський. Церква Покрова Святої Богородиці.

Велика П’ятигірка. 754 жителі. Воздвиженська церква.

Жидівці (сучасне с. Радянське). 278 жителів. Поміщик Шлемер. Церква Покрова Богородиці. Побудована в 1714 р.

Маркуші. 622 жителі. Поміщик Р.Прушинський. Михайлівська церква, побудована в 1777 р.

Обухівка. Населення: 272 жителі. Поміщики Р.Прушинський, М.Волянська, В.Пашута, А.Пашковська. Церква в ім’я Іоана Богослова.