небагато. Все більше в селах, а в самому
містечку - переважно поляки та євреї.
А росіян узагалі нема.

Призначили мене начальником паспорт-
ного столу, маю пристойну як на тепе-
рішню часи зарплатню та офіцерський
пайок - на життя не скаржуся.

Квартирую в місцевого єврея - Мойсея
Давидовича Шнеєрзона. Чоловіка років
сорока. Будиночок, у якому я живу на ву-
лиці Торговій, дуже дивний - ніяк не можу
звикнути. Але нічого. Я тут ненадовго.
Послужу рік-другий - і додому, на Об.

Люди тут теж нічого, хороші, тільки
якісь дивні. Не такі, як у нас. Живуть за
своїми звичаями, неначе в минуле сто-
ліття потрапив. Але нам, воякам, що? Нам
однаково.   Нам   треба   пристосовуватися
до всіх.

Щось я стомився сьогодні. Допишу ін-
шим разом.

10 серпня 1946 року. м. Бердичів.
Видалася вільна хвилинка, щоб записати
перші враження від містечка. Дивна річ -
як   у   будь-якому   українському   містечку
після війни, - руйнація і, я б сказав, бардак,
але народ ворушиться, метушиться, щось
тягне, будує, чисто як мурашва в зруйно-
ваному мурашнику, зовсім не так, як у на-
ших сибірських містечках і селах: хоч злидні
непроглядні,   але   життя   йде   розмірено,
тихо, спокійно, нікому нічого не треба, ні-
хто нікуди не поспішає. І  народ тут  чо-
мусь заможніший, хоча голодує так само,
як   уся   наша   велика   Батьківщина,   але.