Щоденник офіцера радянської армії Федора Івановича Соболева. Урки вороже глипали на Збігнєва і пере- зиралися поміж собою. Витримавши довгу паузу. від якої мені стало шалено моторошно, Збігнєв на- решті сказав уже діловим тоном: - Давайте домовлятися! На нього дивилися п’ять пар похмурих бандитських очей. - Я віддаю вам свій виграш. За умови... - Збігнєв знову зробив паузу. - ...якщо ви мені знайдете ось цього хлопця! - він вийняв з кишені фотокартку Михайла. - До Донбасу його звали Міша, Міша Хомич. Гицелі перезирнулися. Коротун підійшов до Збігнєва, і вони вдарили по руках. Коли ми вибралися нагору, світило яск- раве пекуче сонце. Як з’ясувалося згодом, ми пробули під землею майже добу Я ще ніколи не почувався таким щасли- вим від усвідомлення того, що живий. Нас поклали спати в одному з місцевих жахливих бараків, а рівно за добу привели змученого, хворого, аж чорного, чоловіка, який виявився братом моєї дружини... Коли ми їхали додому, я дивився на Збіг- нєва: його очі були криваво-червоні, в них луснули судини; під очима набрякли мішки, а праву кисть спазмувало. Він нерухомо сидів на нижній полиці, утупившись крива- вими очима в гнітючий териконовий пей- заж, що пропливав за вікном, і гладив лівою рукою спазмовану праву. Це вже не був чоловік років двадцяти п’яти-двадцяти
|