Щоденник офіцера радянської армії Федора Івановича Соболева.

Урки вороже глипали на Збігнєва і пере-
зиралися поміж собою.

Витримавши довгу паузу. від якої мені
стало шалено моторошно, Збігнєв на-
решті сказав уже діловим тоном:

-  Давайте домовлятися!

На нього дивилися п’ять пар похмурих
бандитських очей.

-  Я віддаю вам свій виграш. За умови... -
Збігнєв знову зробив паузу. - ...якщо ви мені
знайдете ось цього хлопця! - він вийняв
з кишені фотокартку Михайла.

-   До Донбасу його звали Міша, Міша
Хомич.

Гицелі перезирнулися. Коротун підійшов
до Збігнєва, і вони вдарили по руках.

Коли ми вибралися нагору, світило яск-
раве пекуче сонце. Як з’ясувалося згодом,
ми пробули під землею майже добу

Я ще ніколи не почувався таким щасли-
вим від усвідомлення того, що живий.

Нас поклали спати в одному з місцевих
жахливих бараків, а рівно за добу привели
змученого, хворого, аж чорного, чоловіка,
який виявився братом моєї дружини...

Коли ми їхали додому, я дивився на Збіг-
нєва: його очі були криваво-червоні, в них
луснули судини; під очима набрякли мішки,
а праву кисть спазмувало. Він нерухомо
сидів на нижній полиці, утупившись крива-
вими очима в гнітючий териконовий пей-
заж, що пропливав за вікном, і гладив лівою
рукою спазмовану праву. Це вже не був
чоловік   років   двадцяти    п’яти-двадцяти